Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— На відміну від тебе, Анна ніколи не наказує. Врахуй це…

— Тебе звуть Анна? — спитала я, перебиваючи Златодару. Стожар уважно поглянула на мене і кивнула.

— Мене — Ханна, — просто сказала я. Не те, щоб мені хотілося з ними говорити, але дівчина з обличчям, схожим на моє, була єдиним шансом на те, що ми зі Всевладом можемо лишитись живими.

Я не могла звільнитись. Вони повитягали всі мої ножі з рукавів і халяв, я це відчувала. І зв’язував мене, мабуть, найстарший — добротно, примотавши пальці один до одного, а руки — до тулуба. Мотузок не пошкодували.

— Ти ж розумієш, Ханно, що тільки завдяки вашій з Анною дивній схожості і тому, що ваші імена — насправді одне, просто в різних формах, — ви з напарником ще живі? — спитав бородатий.

— Я розумію те, що ви навіть не ризикнули напасти відкрито, використавши шахрайський порошок, — фиркнула я.

— О, — чоловік усміхнувся, скосивши погляд на Анну, — у неї ще й твій характер.

— Неправда, — мовила та хмурячись. — Златодаро, ти ж теж бачиш?

— Що саме? — насторожилась та.

— Пітьму, — уточнила Анна.

Златодара придивилась до мене.

— Я бачу наче кокон довкола них, та й усе. Нічого розгледіти не можу. Дивина.

Я відчула, який погляд кинув на Златодару Всевлад, і зрозуміла, що ми подумали про одне й те саме.

Два Стожара?

— А ти можеш? — спитав Анну юнак.

— Щось… Уривки чогось є. Але вони справді захищені чимось. Гадаю, це пов’язано з тим, що обоє — дарвенхардці. Вони або ж зачаровані, абощо, — мовила Анна, а тоді підвелась і, обійшовши вогнище, присіла перед нами зі Всевладом.

Спершу дивилась мені у вічі, а тоді — значно довше — Всевладові. Вона виглядала геть, як я. Тільки слабша.

Щось вкололо мене в грудях. Мені не подобалось, що вони знаходяться так близько.

— Стожаре, не треба тобі до них… — почав був юнак, та старший зупинив його помахом руки.

— Не заважай їй. Інакше доведеться їх допитувати. Бачиш, Златодара не може розгледіти їхнє єство.

Це не була погроза, просто констатація факту. Але, знаходячись перед собою з різними очима, я б краще пішла на тортури. Бо до болю звикла з дитинства… а тут… я не знала, чого чекати.

Я ледь відсунулась, але ніхто не звернув на це уваги. Анна продовжувала дивитись на Всевлада, а той — спокійно — на неї.

— Ти захищений більше. Тут погляду замало. Щось на твоєму тілі…

Дівчина нахилилась вперед, простягла руки — і трохи закотила рукави Всевладової сорочки догори.

І мені перехопило подих. Я ж не бачила його без довгих рукавів, що приховували зап’ястя, вже дуже давно. Ще зі Сколісу.

Тоді він… тоді його руки були чистими. А тепер передпліччя вкривали кутасті завершення татуювань. Я вже бачила такі. Вони зникали під сорочкою, і, я знала, переплітались його грудьми, ключицями та спиною, розходячись на лопатках, мов чорні крила із символами замість пір’їн.

— Я зазирну в твою голову. І в серце, — прошепотіла Анна, нахиляючись ще ближче до Всевлада і заносячи тонкі пальчики над його жилавими руками. Її очі були неймовірно чаруючими в напівтемряві. Всевладові на мить перехопило подих.

— Спробуй. Якщо не боїшся страшного болю, — так само прошепотів він.

У мене обертом пішла голова. Я не знала, що шокувало мене більше — що Всевлад так просто дозволить їй торкнутись себе, чи що він… що він…

Що він — Спадкоємець?

Я не знала, що злякало мене більше. Її сила чи його мовчанка про своє призначення.

Руки Анни опустились на зап’ястя Всевлада.

І — загорілись.