Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Вовкулаки не пройдуть 📚 - Українською

Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

435
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вовкулаки не пройдуть" автора Валерій Павлович Лапікура. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 117 118 119 ... 128
Перейти на сторінку:
міліції на чолі з Шерифом. Слухайте, вас треба в кіно показувати.

- Можна без кіно і навіть без телебачення.

Отут у двері кабінету постукали і увійшов, як я зрозуміла, автоексперт. Тверезий і заклопотаний.

- Ну що - ситуація така: реальних доказів, як кіт наплакав. Самі лише опосередковані. Сліди протектора найкраще читаються на одязі, а його, як я зрозумів, зняли, знищили і підмінили іншим. На бампері і капоті є сліди рихтування. В одному місці зафарбовано. Але - самі розумієте - підозрюваний скаже, що це він ще минулого місяця з вантажівкою поцілувався, а де саме ремонтував - не пригадує.

- Ну хоч якась ниточка реальна є?

- Ниточка є. У прямому розумінні. Ось вона.

І він поклав на стіл уривочок грубої нитки у прозорому пакетику.

- Зачепилася знизу за днище, та ще й у такому місці, що ми ледве роздивилися. З ями добре підсвітили, тільки тоді помітили. Але до чого її прив’язати?

Чи хотіла я цього, чи ні, але отут справді відчула себе детективом:

- Є до чого прив’язати. Другий кінець цієї ниточки до Панченкового двору тягнеться. Та не дивіться ви на мене так, я з глузду не з’їхала. Це собача шерсть. У нас у селі з неї светри в’яжуть. Донька Семена Григоровича теж батькові сплела - із шерсті їхнього ж кунделя. Він у тому светрі якраз і був на поминках. Залишається під’їхати у Великі Колоди, посмикати песика за хвоста - і маєте свій прямий доказ. Я так розумію - головний.

Підполковник Діденко встав, перевірив, чи застібнуті всі ґудзики на його кітелі і урочисто проголосив:

- Маріє, якщо ви зараз додому поїдете на маршрутці, а не моєю машиною, то я напишу рапорт аби мене звільнили з роботи за профнепридатність, а весь кримінальний розшук розігнали по тій же статті. Велике спасибі! З нас належить! Скажіть тільки - де і коли.

- І вам спасибі. Приїду в село, як велика пані. Не забудьте тільки мигавку і сирену увімкнути.

Я прекрасно розуміла, що машину посилають у село не задля мого гонору, а щоби справді поскубти панченківського кунделя. Але піти отак просто - не випадало.

- Маю ще одне питання: що таке “півняра”?

- Ну… по-блатному… як би це вам, жінці, делікатніше пояснити… одне слово - зек, якого в зоні силоміць зробили гомосексуалістом. А де ви це слово чули?

- Таж Рейтаровський санітара зопалу обізвав.

- А-а-а, ну тоді з нас двічі належить - за цю підказку. Бо будь-який, вибачайте, “півень”, тата з мамою здасть аби тільки знову на зону не втрапити. Тож окрім доказів маємо ще й свідків. Маріє, у вас усе, чи ще якийсь сюрприз маєте в загашнику?

- На разі досить. Бо ви й справді ту заяву напишете, а хто моєму Олексі рекомендацію в міліцейську академію дасть?

- Маріє, це шантаж!

- Ага! А як ви здогадалися?

- Та я швидше вам рекомендацію дам! Якщо по совісті… Щоправда, не в академію. Поки що. Але не будемо забігати наперед. Машина чекає.


Розділ десятий Ті ж самі і той же генделик “У Зятя”

Пройшло чотири з гаком місяці. Настала… а якщо казати точно - то ЩО настало? Це колись в Україні було чотири пори року, а зараз? Було літо, було літо, та й стала зима, а потім знову - була зима, була зима - та й настало літо.

Одне слово - кінець травня. І навіть увечері так спекотно, що Зять мусив накрити нам стола не в самому генделику, а на свіжоприбудованій веранді. Компанія зібралася не так щоб велика, бо самі лише свої - ми з Павлом, свекор зі свекрухою, ясна річ, Шериф, кума Вікторія з районної податкової (поки що без чоловіка, який знову десь там засідає). І нова людина, ні не те щоб взагалі незнайома, просто за отаким от столом - вперше не по службі. Бо то підполковник Діденко, Олексіїв начальник.

І ще одна новація: за окремим столиком сидять і старанно удають із себе дорослих наші з Павлом хлопчики. Посидіти разом із дорослою компанією та ще й увечері їм дозволили виключно, як любить повторювати мій свекор, з педагогічних міркувань: в якості нагороди за… мало не сказала - високі показники в навчанні. Точніше - за хороші оцінки у табелях.

Сиділи, піднімали тости, гомоніли, віддавали належне неперевершеній майстерності Джигіта і його господині Галі. Вони все облаштували, як слід, а тоді зачинили головний зал і приєдналися до нас. Ну мають же право й вони хоч колись на свято душі.

- Це ж відколи нам так добре не було? - пустився у спогади свекор, - либонь із Броникового весілля.

- Кому весілля, а кому гірше похмілля, - подала голос свекруха, котра зазвичай у компаніях мовчала, - як згадаю бідного Семена Григоровича, то плакати хочеться.

Всі затихли. І напевне, водночас подумали, що життя у наших Великих Колодах - як у шістдесят п’ятому, поділиться на те, що було ДО того, як учителя вбили, і те, що діялося ПІСЛЯ того.

Наша зі свекром участь у слідстві проти Рейтаровських-Баринових не обмежилася самою лише пригодою в морзі

1 ... 117 118 119 ... 128
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вовкулаки не пройдуть», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вовкулаки не пройдуть"