Читати книгу - "Замогильні записки"

‹Свята Єлена після смерті Бонапарта; перенесення праху імператора до Парижа; відвідання Шатобріаном у 1838 році Канна, де Бонапарт висів після втечі з Ельби›

Перевести погляд від Бонапарта та Імперії до того, що настало далі, – означає проміняти істотність на небуття, впасти з вершини гори в бездонну прірву. Хіба після вигнання Наполеона життя не припинило течію свою? Хіба личить мені розповідати про щось інше? Який герой, окрім нього, гідний нашої уваги? Про кого і про що вести мову, якщо не про нього? Лише Данте дозволено було возз’єднатися в загробному світі з великими поетами. Як назвати Людовіка XVIII наступником імператора? Я червонію при думці, що мені доведеться повести розповідь про тисячу нікчемних тварюк (до яких належу і я сам), підозрілих і темних типів, що доживають свої дні на землі після заходу великого світила.

Навіть бонапартисти в ту пору заціпеніли. Члени їхні звела судома; душа покинула новий світ, як тільки Бонапарта не стало; всі предмети поринули в темряву, коли зайшло сонце, чиї промені надавали їм об’ємності і барв. На початку цих «Записок» я говорив тільки про себе; але самотність обіцяє оповідачеві певну перевагу; потім мені довелося стати свідком чудесних подій, і чудеса ці стали опертям моїй оповіді, та відтепер мені не доведеться більше говорити ні про підкорення Єгипту, ні про битви під Маренго, Аустерліцом та Ієною, ні про відступ з Росії, ні про завоювання Франції, ні про взяття Парижа, ні про повернення з Ельби, ні про битву при Ватерлоо, ні про поховання на Святій Єлені; про що ж? про нікчемних персонажів, портрети яких зміг би намалювати лише Мольєр, що володів мистецтвом серйозної комедії.

Перш ніж ухвалити вирок нашому часу, я суворо допитав свою совість; я запитував себе, чи не з користі я зараховую себе до нинішніх нікчем, чи не для того я це роблю, щоб отримати право засуджувати своїх сучасників, зберігаючи в душі переконаність, що моє ім’я напевно залишиться в історії, коли всі інші забудуться. Ні: я певен, що ми зникнемо з пам’яті нащадків усі разом: по-перше, тому, що позбавлені життєвих сил, по-друге, тому, що доба, коли нам довелося зробити перші чи останні кроки, не здатна вдихнути в нас сили. Покоління скалічені, ослаблі, чванливі, зневірені, приречені на миле їх серцю небуття, не вільні дарувати безсмертя; вони безсилі прославити будь-кого; навіть припавши вухом до самісіньких їхніх уст, ви все одно нічого не почуєте: серце мертвих мовчазне.

Утім, ось що вражає: гурток, опис якого я починаю, стоїть набагато вище за той, що прийшов йому на зміну в 1830 році; порівняно з тими комашками, які народилися в цей час, ми були гігантами.

У Реставрації була принаймні одна важлива перевага: вона поклала край епосі, коли почуття власної гідності мала у Франції одна-єдина людина; за небуття цієї людини французи згадали, що гідність є і в кожного з них. Якщо свобода змінила деспотизм, якщо ми втратили звичку до раболіпства, якщо перестали зневажати права людського єства, то всім цим ми завдячуємо Реставрації. Ось чому, коли прийшла остання година особистості, я втрутився в бійку за оновлення роду і бився за це в міру своїх сил.

Отже, до дії! спустимося згнітивши серце до розповіді про мене та моїх колег. Вам уже відомі мрії мого життя, тепер ви дізнаєтеся його посутність: якщо я набридну вам і низько впаду у ваших очах, не засуджуйте мене, читачу, згадайте, про які матерії я веду мову.

‹Шатобріан стає пером Франції; його виступи в палаті перів: промови про незмінність суддів, про пенсії для священнослужителів, про звільнення греків від турецького ярма і т. ін.›

У зібранні, перед яким мені доводилося виступати, три чверті моїх слів оберталися проти мене. Можна повести за собою народну палату, аристократична ж палата глуха. Позбавлений слухачів, я був замкнутий у чотирьох стінах разом зі старцями, висохлими рештками старовинної монархії, революції та Імперії, – будь-яка промова, що хоч трохи відхилялася від загальновідомих банальностей, здавалася їм божевіллям. Одного разу перший ряд крісел, що стояли перед самою трибуною, зайняли поважні пери, всі як на підбір глухі; приставивши до вуха слуховий ріжок, кожен з них нахиляв голову до трибуни. Зрозуміло, я дуже скоро їх приспав. Один із старців упустив ріжок; сусід, розбуджений стукотом, люб’язно спробував підняти той ріжок і упав сам. Найжахливіше, що мене розібрав сміх, хоча в ту мить я вельми патетично розмірковував про якісь високі матерії.

‹Про промови інших перів›

Праця моя не обмежувалася виступами в Палаті – справою, такою для мене незвичною. Мене страхали теорії, що їх підтримували багато моїх співвітчизників, і незнання французами основ представницького правління; ось чому я написав і опублікував «Монархію згідно із Хартією». Брошура ця – одне з головних моїх звершень на політичній ниві: вона поставила мене в ряд іменитих публіцистів; вона допомогла французам з’ясувати природу нашого державного устрою. Англійські газети піднесли цей твір до небес; у Франції найбільше був здивований абат Морелле – він ніяк не міг звикнутися із змінами у моєму стилі і з догматичною точністю формулювань.

«Монархія згідно із Хартією» – катехізис конституційного правління: це джерело, з якого почерпнуті майже всі проекти, що їх нині видають як цілковиту новину. Так, теза про короля, який царює, але не керує, вичерпно обґрунтований у розділах IV, V, VI, VII про королівську прерогативу.

Якщо першу частину «Монархії згідно із Хартією» присвячено принципам конституційного правління, то в другій я розглядаю політику трьох кабінетів, що правили Францією з 1814 по 1816 рік; у цій другій частині містяться пророцтва, що з того часу повною мірою збулися, і висловлюються доктрини, що доти зберігалися в таємниці. У розділі XXVI другої частини сказано: «Є люди, переконані, що революція, подібна до нашої, може завершитися лише зміною династії; інші, поміркованіші, обмежуються мрією про зміну порядком престолонаступництва».

Коли я закінчував брошуру, був оприлюднений ордонанс від 5 вересня 1816 року; то був удар по жменьці роялістів, що зібралися разом, щоб відновити законну монархію. Я поспішив додати до брошури постскриптум, який розлютив герцога де Рішельє та улюбленця Людовіка XVIII пана