Читати книгу - "Повія, Мирний"

- А со­ло­вей­ки там є? - спи­та­ла­ся пест­ли­во Хрис­тя.

- I со­ло­вей­ки, й зо­зу­лi, й чи­жi. Якої то пташ­нi не­має? Хри­стя, як на­вiс­на, схо­пи­ла­ся з мiс­ця i, пле­щу­чи в до­лош­ки, за­бi­га­ла по всiх ха­тах.

- Боже, бо­же! - гу­ка­ла во­на. - Прис­пи ме­не на всю осiнь i зи­му, щоб я i нез­чу­ла­ся, ко­ли вес­на нас­та­не. Щоб прокину­лася я - а над­во­рi вес­на. Або по­вер­ни осiнь у вес­ну. А то ще дов­го так до­жи­да­ти. Гос­по­ди, як дов­го. Пi­дуть до­щi осiн­нi, розк­ва­сять усю зем­лю. Ту­ман опо­виє увесь свiт - ди­ха­ти нi­чим. Си­ди в ха­тi та скнiй. А там ще зи­ма: снiг, мо­ро­зи. I зно­ву си­ди в ха­тi, не по­ти­кай но­са над­вiр, бо вiд­мо­ро­зиш. I то­дi тiльки вес­на. О гос­по­ди, як дов­го!

- Дурочко моя! Бiльше жда­ли - мен­ше зос­та­ло­ся.

- Де ж той рай? Як вiн зветься? - по­пи­та­ла, заспокою­ю­чись, Хрис­тя.

- Веселий Кут зо­веться.

- Веселий Кут? Ве­се­лий Кут. Це бi­ля Мар'янiв­ки?

- Вiн са­мий. Знаєш?

- Чула про йо­го. Там па­лац є. У Мар'янiв­цi та­ко­го страхо­вища на­го­вори­ли про той па­лац.

- Чого не наб­ре­шуть. Звiс­но, пус­тує дво­ри­ще. Без призо­ру ва­литься.

- Ти ме­не i в Мар'янiв­ку по­ве­зеш?

- Повезу, до­ню.

- Яв церк­ву ту­ди поїду. У церк­вi зас­та­ну усiх своїх знайо­мих. Во­ни не пiз­на­ють ме­не. А я кож­но­го пiз­наю. Ото бу­де ра­дiсть! А що, як твоя жiн­ка та приїде ту­ди i нак­риє ме­не з то­бою? Чо­го ти, ска­же, ся­ка-та­ка? Та й ост­ри­же мою голо­ву, оцi ку­че­рi шов­ко­вi?

- I при­га­дуєш ти все та­ке не­людське. Не приїде во­на без мо­го доз­во­лу. Не пос­мiє. За­жи­ве­мо ми з то­бою там, як пер­шi лю­ди жи­ли. Знаєш, як Адам з Євою? Го­лi­сiнькi… - I в Ко­лiс­ни­ка, як угiль, за­го­рi­ли­ся очi.

- О-о, ста­рi, ста­рi, з вас усе ли­хо встає! - лу­ка­во посвари­лася Хрис­тя.

Колiсник при­тис її до се­бе i своїми товс­ти­ми гу­ба­ми сма­ч­но цмок­нув в по­чер­во­нi­лу щiч­ку…

Настала осiнь: до­щi, ту­ма­ни, ка­лю­ка не­ви­лаз­на. Хрис­тя за всю осiнь з ха­ти не ви­хо­ди­ла: си­дi­ла та вiд нудьги ви­шивала со­роч­ки. На­ме­ре­жа­ла та на­цяцьку­ва­ла i со­бi, i Ко­лiс­ни­ко­вi. Та хоч би то­бi прий­шов хто, обiз­вав­ся жи­вим сло­вом. Якось раз за­бiг Про­цен­ко до Ко­лiс­ни­ка по дi­лу. Хри­с­тя схо­ва­ла­ся. Во­ни дов­го об чо­мусь ба­ла­ка­ли. Про­цен­к­о на­вiть аж га­ря­чив­ся.

"Вiн, здається, ще бiльше пок­ра­щав", - ду­ма­ла Хрис­тя, ди­в­ля­чись крiзь две­рi у щi­лин­ку.

Увечерi до чаю вий­шла i Хрис­тя, сам Ко­лiс­ник пок­ли­кав. Чай пи­ли куп­но. За чаєм Про­цен­ко розб­ре­хав­ся - все та­кi смi­ш­нi поб­ре­хеньки ви­га­ду­вав: Хрис­тя так ре­го­та­ла­ся, а Ко­лiс­ник тiльки по­ну­ро пог­ля­дав на неї.

- Ти щось ду­же сьогод­нi ре­го­та­ла­ся, - ска­зав вiн їй, ко­ли пi­шов Про­цен­ко.

- А що?

- Нiчого. Чи не за­хо­тi­ло­ся ста­ро­го за­мi­ни­ти мо­ло­дим? То гля­ди!

Христя нi­чо­го на те не од­ка­за­ла, тiльки да­ла со­бi сло­во бiльше не ви­хо­ди­ти нi­ко­ли, ко­ли Про­цен­ко бу­де. Так во­на i ро­би­ла.

Раз Ко­лiс­ник сам кли­кав, та во­на не вий­шла, ска­за­ла - не­ду­жа. Ко­лiс­ник ра­дiв. "Вид­но, мо­лод­чи­ки да­ли­ся узна­ки", - ду­мав вiн.

Христя дiж­да­ла не­дi­лi, уб­ра­ла­ся як­най­кра­ще i пiш­ла. Там на ули­цях лю­ду-на­ро­ду, як чер­ва, та так i в'ється, так i снує.

Христя на­дi­ла чор­ну сук­ню, ото­ро­че­ну си­вим смуш­ком, си­ву сму­ше­ву ша­поч­ку. Мо­роз за­рум'янив i без то­го свi­же її ли­це, ви­да­вив, на­че ма­ляр ви­вiв, круг­лi вик­рас­ки на пух­ких що­ках. Та­ка Хрис­тя хо­ро­ша, пиш­на та свi­жа, на­че чер­вона ягiд­ка се­ред бi­ло­го квi­ту. Хто не йде - за­див­ляється на неї.

- А це хто та­ка? Хто ця не­вi­до­ма? - що­раз по­чу­ва­ла­ся во­на, ко­ли пе­ре­хо­ди­ла повз ку­пу лю­дей.

- Та це ж со­дер­жан­ка Ко­лiс­ни­ко­ва.

- Оце во­на? О-вва-а! Та й важ­на, враг йо­го ма­те­рi!

Мiж чи­ма­лою ку­пою па­ня­нок та мо­ло­деньких па­нiй­ок во­на зап­ри­мi­ти­ла Про­цен­ка. "Ану, приз­нає?" - по­ду­ма­ла i нап­ря­ми­ла­ся пря­мо на йо­го, Про­цен­ко iшов по­се­ре­ди­нi i щось ще­бе­тав, i ре­гiт мо­ло­дих па­ня­нок ве­се­ло роз­да­вав­ся навк­ру­ги i пi­до­хо­чу­вав йо­го до но­вих пе­ре­ка­зiв. Хрис­тя на­ближалася все ближ­че та ближ­че, уже скiльки цi­ка­вих очей з-пiд чор­них брiв ус­та­ви­ли­ся у неї. "Хто се?" - доне­сло­ся до неї таємне шеп­тан­ня. У ту хви­ли­ну Про­цен­ко гля­нув на неї. Здається, грiм би так не зля­кав йо­го бист­ро­го пог­ля­ду i не обiр­вав ве­се­лої роз­мо­ви, як та нес­по­дi­ва­на стрi­ча. Пог­ляд йо­го, як стрi­ла, про­бiг i зник­нув.

- Ти змерз­ла? - обер­нув­ся вiн до бi­ля­вої па­нiй­ки, що йшла з ним пiд ру­ку.

Панi та щось про­пи­ща­ла, во­ни роз­ми­ну­ли­ся. Хрис­тя про­й­шла­ся ген впо­довж ули­цi i, по­вер­нув­ши на дру­гу, по­пли­вла ти­хо до­до­му. Над­во­рi смер­ка­ло­ся, мо­роз дуж­чав, за­го­ря­ли­ся яс­нi зо­рi у тем­но-зе­ле­но­му не­бi, свi­ти­ли­ся лiх­тарнi по ули­цях. Го­мiн пот­ро­ху сти­хав, по ули­цях но­си­ли­ся шви­д­кi скри­ки пос­пi­ша­ючих до­до­му. Хрис­тя iш­ла ти­хо, по­ва­гом, їй бу­ло до­сад­но. Бач, до­ма го­то­вий ру­ки ли­за­ти, а на ву­ли­цi стрi­не - од­вер­тається. Де ж пак: вiн з па­нян­ка­ми гу­ляє, а я що?.. Со­дер­жан­ка Ко­лiс­ни­ко­ва, та й го­дi… Вiд ту­ги у неї аж сер­це стис­ну­ло. Пох­ню­пив­ши го­ло­ву, во­на, на­че що за­гу­би­ла, сум­но пле­ла­ся до­до­му. Ко­ли се:

- Здрастуйте! Гу­ляєте? - i пе­ред нею, на­че з-пiд зем­лi, ви­рiс Про­цен­ко. Во­на мов­ча­ла.

- А Кос­тян­тин Пет­ро­вич до­ма? - по­пи­тав­ся зно­ву Про­це­н­ко. Хрис­тя гнiв­но гля­ну­ла на йо­го.

- Чого ви лi­зе­те до ме­не на са­мо­тi? Чо­го вам вiд ме­не тре­ба? - не­лас­ка­во обер­ну­ла­ся во­на до йо­го. - Хi­ба вам ма­ло бу­ло мо­го дi­воцько­го вi­ку?

- Ви сер­ди­тесь, що я не поз­до­ров­кав­ся з ва­ми на ву­ли­цi? Там жiн­ка моя бу­ла. А з ва­ми я стрiв­ся так невз­на­чай, бо по­ки на­ду­мав­ся поз­до­ров­ка­тись - ми вже ро­зiй­шли­ся.

- Та я од­но­го тiльки хо­чу зна­ти: на­вi­що я вам нуж­на?

Проценко щось за­мо­лов про давнє, та­ке хо­ро­ше та так швид­ко ми­ну­ле.

Христя ра­да бу­ла, що не­да­ле­ко се бу­ло квар­ти­ри. Во­на мер­щiй ско­чи­ла на рун­дук i з усiєї си­ли дьорну­ла за дзво­ник, їй вiд­чи­ня­ти ви­бiг сам Ко­лiс­ник.

- Костянтину Пет­ро­ви­чу моє ша­ну­ван­ня! - лю­бенько за­мо­вив Про­цен­ко.

- А, це ви?

- Проводив ось їх, - ска­зав Про­цен­ко, ука­зу­ючи ру­кою на Хрис­тю, що не пiш­ла, а по­бiг­ла по схiд­цях на­го­ру. - А те­пер iду до­до­му. До зо­ба­чен­ня.

- К бi­су! - ти­хо про­гув Ко­лiс­ник, за­ми­ка­ючи пе­ред ним две­рi.

- Де се ти пiд­хо­пи­ла сього жев­жи­ка? - су­во­ро пос­пи­тав­ся вiн у Хрис­тi, увiй­шов­ши в ха­ту.

- А я знаю, чо­го вiн ув'яз? - не мен­ше гнiв­но од­ка­за­ла та.

Колiсник, стис­нув­ши бро­ви, по­ди­вив­ся у вид їй i про­гув:

- Гляди лиш! не ду­же з жев­жи­ка­ми во­ди­ся, бо як раз та два - за­гур­чиш з ха­ти!

Увесь ве­чiр Ко­лiс­ник був та­кий не­лас­ка­вий та неговiр­кий. Хрис­тя теж мов­ча­ла. Чор­на кiш­ка про­бiг­ла по­мiж ни­ми i спо­лох­ну­ла той лад,