Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Я таки ніколи в ньому не поселюся, і мене, може, як і всіх, чекає з'їдливе й монотонне сімейне життя. Здається, й наречена моя тільки вдає із себе янгола, насправді ж характер має твердий і невдовзі спробує, як і всі жінки, сісти мені на карк, щоб перетворити мене у слухняного прислужника, — все це я розумів, бачив, але не хотів сприймати. Не міг думати про завтрашній день, бувши так наповнений днем сьогоднішнім. Скільки є його в світі — щастя, думав я, а коли воно посилається, треба його випити без острашок і застережень. Треба наковтатися його спраглими вустами, бо за день-два стане воно неістотним і невловимим. Знову вдарить, як мороз на квіти, холодний та жорстокий будень, отож хотів самооблуди, й мав її, і втішався з неї, напивався, похлинаючись. Хотів марити юним дівочим тілом і горіти коханням до прекрасної істоти, хотів відчувати вічно загадкову таємницю жінки, вдихати в себе її запах, вражатися. Одне слово, хотів жити для себе, а світ, який колотиться навколо, хай відступить і не чіпає мене, хай поколотиться трохи без мене — холоднооких молодиків у ньому вдосталь. Коли все буде гаразд, коли нарешті осягну те, чого прагну, поставлю у цій своїй книзі останню крапку, й ніколи більше моя рука не потягнеться до пера: відтепер я мрію влаштувати власне гніздо, відтак матиму потребу огородити його й тішитись у затишку. Хто зна, можливо, я хочу перетворитись із persona grata в людину елементарну, яка живе й бореться за своє існування, радіє, коли їй радісно, і сумує, коли б'ють її невдачі. Хочу пити життя, щоб не прогавити в ньому ані хвилини — воно не тільки чорне чи сіре. Воно різноманітне і різнояке, все залежить тільки від окулярів, які накладаємо на очі. Зараз на очах у мене рожеві окуляри, і я радий з того, хочеться навіть підскакувати й безглуздо всміхатися, я навіть чуда особливого прагну — нехай, наприклад, це чудо буде жінкою. Воно і в цю мить з'являється до мене і живе в мені, і я знову стаю в подвійній іпостасі, розділений на єство жіноче й чоловіче в собі, єднаю їх, як щось воістину сокровенне, готовий засліпитись і захмеліти — хочу такого з'єднання, і всі остудні міркування вириваються з мене, як пара з рота. Починаю закипати зсередини, я сліпий, бо не бачу навколо ні людей, ні вулиць, вони мені під ту хвилю й непотрібні, адже існує вищий сакрамент, якого я готовий доступитися — великий сакрамент любові. "Ното sit homini deus", — проголошую не без патетики і задираю самовпевнено носа…

Але й сьогодні мені не судилося пораювати належно: тільки-но ступив я у хвіртку, як відразу ж побачив суху зігнуту постать учителя латини Міхневича (чи не мої латинські фрази викликали його у світі), він зирнув на мене з-під форменого кашкета, і я весело подумав: чи не хоче знову зі мною стрілятися?

— На мене виглядаєте, пане Міхневичу? — спитав я.

— На вас, — буркнув Міхневич, і не подумавши всміхнутись у відповідь.

— Будемо тут говорити чи зайдете до мене в гості? — спитав я все ще люб'язно.

— Зайду ліпше до вас, — так само понуро відповів Міхневич.

— То ласкаво прошу! — сказав я, відчуваючи, як шкрябнуло мені в душі: була це якась клята закономірність, що в найліпші моменти життя доля підсувала мені когось аж зовсім небажаного.

Мовчки піднялися по залізних сходах, Міхневич важко сопів у мене за спиною. Зрештою, опинились у кімнаті й сіли один супроти одного, розділені свічкою. Міхневич завмер у фотелі, випроставшись і дивлячись на мене понурим пильним поглядом.

— Все-таки хочу перевірити, — сказав нарешті, — чи справді існує в нашому домі скарб…

– І просите дозволу роздовбати мої стіни? — спитав я все ще добродушно.

— Ні, прошу дозволу їх тільки обстукати. А в нагороду відкрию речі, які будуть вам пожиточні й цікаві.

— А в Охоцької ви простукали? — поцікавився я в таємній надії здихатися гостя.

— В Охоцької всі стіни глухі. Там немає тайника…

— Дозволила шукати в себе?

— Я в неї купив це право, — гостро відказав Міхневич. — Купую його і у вас. За новини дуже й дуже вам пожиточні.

— Що за новини?

— Вони стосуються вашої нареченої, — буркнув Міхневич, все ще не відводячи од мене пронизливого погляду. — Але виповім їх тільки після того, як простукаю стіни.

— А коли й мої стіни виявляться глухі?

— Тоді я вважатиму, що ви мене розіграли із тим скарбом.

— Я сказав тільки те, що чув сам. Коли б був упевнений, що той скарб і справді існує, повірте, розколупав би стіни сам.

— Гаразд, я згоден повірити, що вас одурено. Але і в цьому випадку хочу переконатися, що всі розмови про скарб порожні. Я тоді зможу заспокоїтися…

Щось маніакальне мигнуло в очах Міхневича: це був чоловік, який од мети не відступає.

— Обстукуйте, — зітхнув я. — Чи довго це триватиме?

— Години зо дві.

— А чому не хочете розповісти своєї новини відразу?

— Тоді не витерпите так довго моєї присутності. Я стурбувався. Здається, він справді знав щось неприємне — приємного і сповіщати не було потреби. Але я вдав із себе байдужого, розгорнув книгу і спробував читати, в той час, як Міхневич почав лазити біля стін, методично їх обстукуючи. При цьому він часто притуляв вухо до стіни, і чим довше це робив, тим більше я дратувався.

— Може, попрошу Охоцької приготувати, самовар і вип'єм чаю? — запропонував я, але він тільки блимнув у мій бік:

— Сидіть тихо! — наказав.

Я сидів тихо. Літери стрибали перед моїми очима, в серці млоїло. Хто знає, може, я справді пропустив щось важливе? Це було б дивоглядне, адже мої вивідчі здатності немалі. Останнім часом я, правда, був сліпий та глухий, зачарований лагідними усмішками жінок із Рудинської, а сьогодні навіть повірив, що одна з них мене щиро полюбила. Міхневич стукав. Одноманітно й уперто, і цей стук відбивавсь у мене в голові. Тук-тук, — тільки й чув я. Тук-тук! Міхневич, працюючи, надсадно дихав. Мені здалося, що починаю божеволіти. Я заплющився і слухав, як тахкотить моє серце. Тук-тук-тук-тук! — моє серце гупало в такт того безнастанного постукування по стіні. Не міг сидіти, тож устав і пішов на кухню, щоб узяти там шматок хліба й сала. Їжа застрявала мені в горлі, але коли поїв, мені полегшало. Міхневич усе ще стукав.

Тоді я пішов на кухню вдруге, зробив ватяні тампони й забив ними вуха. Стукіт став долинати тихіше, але я чомусь почав гостро до нього прислухатися. "Ах, господи, — подумав я, — дві істоти у цьому світі полюбив: хлопця, який кинувся з тетерівської скелі, і панну, про яку зараз маю почути казна-що. Якесь прокляття переслідує мене!"

Я почав міркувати: те, що оповість Міхневич, напевне, має бути правдою, адже і він нишпорка не з останніх. Йдеться, очевидно, про якусь міську плітку про Софію, що минула моїх вух. Ні, я учинив нерозважно: треба було в час залицянь пустити своє невидиме єство по салонах та компаніях і послухати, що там про мене та про Софію балакають. "Це все дурниці, — сказав я собі, — бо те, що балакають у компаніях, я зараз почую: немає ліпшого дослідника амурних історій за Міхневича". Міхневич тим часом стукав. У сутінках його постать нагадувала якусь допотопну істоту: вперту, послідовну й завзяту. Вона повзає по моїх стінах, а я мушу безживне сидіти в кріслі і тільки спостерігати. Я відчув, що вельми сьогодні стомлений і що очі мої злипаються. В грудях колотилося щось сіре й нудне, а вся моя радість та півнячий екстаз пропали навіки. Навіть не міг відтворити Софіїного образу — те сіре й нудне розмивало його. Я ставав покірний, зневолений, отупілий. Ну от, утішав себе, чим довше стукає цей чоловік, тим ближче до розв'язки! Я вже спав. Розплющивши очі й не тратячи свідомості. Бачив допотопну істоту, що повзає по стіні, але не впізнавав її. Чув далекий приглушений стукіт, але він мене більше не дратував. Був-бо наче стукіт годинника.

Цей годинник відстукав свої дві години й замовк. Я вийняв із вух тампони — допотопна істота рушила до мене. Сіла навпроти й подивилася морочним поглядом.

— Так що? — спитав я.

— Ваші стіни глухі. Вся та історія про скарб — байка!

— Можливо, — сказав я. — А тепер, які ваші новини?

— Мої новини звичайні. Про це все місто знає. Чи відаєте ви, що ваша наречена вагітна?

Очевидно, на моєму обличчі з'явилось щось таке, що втішило Міхневича. Я дивився на нього широко розплющеними очима, а на його вустах з'явилася усмішка.

— Перед вами, — сказав Міхневич спокійно й розважно, — Софія крутила роман із заїжджим офіцером. Той звів її й накивав п'ятами. Вона була у лікаря Завітневича, який твердо засвідчив стан її вагітності.

Я, здається, пожовтів, як вогник свічки, що мене освітлював. Здається, усміхався, але це навряд чи був веселий усміх.

— Ми з вами не зовсім мирилися, — мовив далі Міхневич. — Пам'ятаєте, навіть хотіли стрілятися. Але тоді говорила в мені збунтована кров. Потім я повірив, що ви поділилися зі мною неперевіреною чуткою. Ви й справді не шукали того скарбу, а коли так, не вірили в нього. Я повинен був би зважити на цей факт. Через це, як чесний чоловік, вирішив перевірити ваші стіни особисто і вчинити вам послугу, оповівши правду про Софію Фридерикс. Ті бестії хочуть вас окрутити, а в мене вже немає підстав відчувати до вас неприязнь.

Аж віддувся після такої тиради і встав, сколихнувши полум'я свічки, відтак став якийсь лахмато-широкий. На вустах у нього цвіло й досі щось схоже на усмішку, але дивився на мене без симпатії.

— Дякую вам, — пролепетав я.

— Моє вам шанування! — голосно сказав Міхневич, ніби впевнився, що я став тугий на вуха. — Можете мене не проводжати, сам знайду двері…

Ще раз хитнув йому на знак удячності, бо під цю хвилю й справді не міг звестися з крісла, наче був до нього приклеєний. У голові билася тільки одна думка: може, простягти руку до шухляди, де ховавсь англійський пістолет, і ввігнати кілька куль у того чорного й зігнутого, що спокійно залишав моє помешкання, — здається, він те заслужив. Але не міг рухнути жодним м'язом, був у цей мент дерев'яною, грубо витесаною лялькою, яка оживає, але наполовину ще бовван. Отож тільки міг дивитися, а дивився на підлогу, бо мені здалося, що Міхневич залишає за собою горілі сліди, ніби ступає на дошки розпеченими чобітьми. Але ні, то були білі сліди — глина, якої натлусив і по якій натоптався. Тоді вирішив послати за ним своє невидиме єство: хай зірветься із крісла, до якого мене приклеєно, і з беззвучним криком вистрибне йому на плечі.