Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь 📚 - Українською

Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

655
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь" автора Роберт М. Вегнер. Жанр книги: 💙 Фантастика / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 117 118 119 ... 156
Перейти на сторінку:
більшає, шкіряна перев’язь впивається у плечі. Це нічого, він танцює. Ритм щоразу швидше, щоразу мінливіше, встигнути за ним стає майже неможливо. Але він встигає.

У майстра затяте, гнівне обличчя. Сьогодні Йатех уперше переміг у бою трьох хлопців, які вчилися куди довше, ніж він сам. Це погана новина для їхнього вчителя бою, сім’ї цих хлопців не будуть задоволені. Цей молокосос вимагає науки, говорить міна майстра, треба йому показати, де лежить межа його можливостей, він мусить знати, що не треба принижувати одноплемінників, не треба роззброювати їх так, наче вони — малі діти. Павучий Танець зламав уже багатьох.

Йатех танцює.

Майданчик для тренувань великий, гладкий та рівний. За тисячоліття мільйони ударів вигладили його поверхню, відполірували майже до блиску. Тут не можна перечепитися, не можна наступити на камінчик. Можна лише залишати шматочки власної шкіри, якщо таке станеться.

Він прикриває очі, дозволяючи мелодії влитися в його вени. Відчуває її всім собою, має враження, що навіть його серце стукотить так швидко, як швидко пальці майстра б’ють у козячу шкіру. Він подумки викликає першого духа, супротивника-привида, озброєного важким палашем та круглим щитом. Якщо майстер бажає справжнього танцю, то він його отримає.

У цю мить ніщо не має значення. Дихання вже не мусить протискатися насилу крізь перехоплену горлянку, піт більше не заливає очі. Він витягає мечі, плинним, безпомилковим рухом, який давно вже опанував. Клинки сріблясто блищать, починають власний танець. Він співвідносить їхні рухи з ритмом кроків, із розлюченим ритмом барабанчика. Майстер не відступає, його пальці прискорюються, музика зривається в шалений галоп, за мить переходить у чвал. Йатех танцює, не дозволяє мелодії втекти від нього, не дозволяє їй випередити себе, за мить сам починає нав’язувати темп, переходить від однієї лютої швидкості до іншої, цього разу барабанчик намагається його наздогнати, губиться, сповільнюється, знову кидається вперед. Мечі креслять складні фігури, фінти, напівфінти, уколи та удари, блоки та контратаки, і раптом Йатех чує, як майстер глибоко вдихає повітря й майже припиняє грати. У танці клинків, у танці, яким хлопець зачаровує простір, можна відчути, що це стає чимось більшим, аніж просто тренування. Сторонній спостерігач може прикрити очі й побачити справжній Павучий Танець: не серію тренувальних рухів, а танець із супротивниками-привидами: двома, трьома, чотирма.

Бій із тінями, що складаються з мелодії, танцю та світла, що грає на скривлених клинках.

Йатех ширше розплющує очі й дивиться на майстра. Той бачить, як хлопець захищається, контратакує, як ухиляється та ставить блоки — і раптом розуміє, що він програв, цей учень не здасться, не проситиме про кінець тренування. Танцюватиме, поки не переможе всіх супротивників або не впаде непритомним на землю. Для нього немає іншого шляху. Ритм барабанчика сповільнюється. Що…

— …такого побачив тоді твій майстер? Га? Мій малий скорпіоне? А може, ні, може, не скорпіон, а просто вовченя? Але якщо ти просто вовченя, то я дарма втрачаю тут час. На цьому світі повно вовченят, малих, пухнастих, виблискуючих зубками вовченят, які будуть для гелъ’заав простою закускою. Бо вони — вовки, — рухом голови вона вказує на табір к’к’на. — А тут небезпечно. Мені потрібен скорпіон, який не боїться вжалити будь-кого, який битиметься за мене. Ти знаєш, яка найдурніша легенда про скорпіонів?

Вона нахилилася, і він відчув, як вона нюхає. Відчував її тепле дихання на обличчі, коли вона обнюхала його волосся, щоки та шию. Він пахнув мокрим піском, як пустеля відразу після дощу.

— Може, пізніше я тобі й розповім, — прошепотіла вона голосом, що звучав як зернятка піску, що сиплються на землю. — Подивимося. Завтра. Може. Спи.

Він заснув.

Коли вони дісталися до табору людей піску, він зрозумів, що помре ще сьогодні, причому швидко. Той, що був зі скорпіоном, першим помітив, що щось не так. Рушив бігом, кидаючи вузлики, зник за найближчим барханом. За хвилю видав протяглий крик, від якого заморожувало кров у венах. Його товариші жбурнули Йатеха на пісок і побігли вперед. Могли не боятися, що він втече: не міг ступити і кроку. Дівчина, як завжди, з’явилася нізвідки.

— Їхній чаклун мертвий. Учора його вбили твої кузени. Не мали б його знайти, але з ними, на жаль, був один із ваших Відаючих. Відчув та проломив чари, які стерегли табір, а воїни закінчили справу.

К’к’на поверталися. Несли зброю, якої раніше він у них не помітив. Той, що був вкритий шрамами, схопив його за плечі, підвів із землі й ударив головою в обличчя. Йатех в останню мить трохи відвернувся, прийнявши удар на ліву брову. Вибух.

Він упав на пісок, проїхавшись черевом по гарячій поверхні, і тоді другий к’к’на копнув його в бік. Щось тріснуло, липка залізиста волога наповнила його рот. Біль прийшов за мить, уві ткнувся тупим клином поміж ребрами, зірвав із губ короткий стогін. Крізь стукіт крові він почув сміх. Не знав, чи був гіршим сам звук, чи байдужа жорстокість, що чулася в тому сміхові. Так могла б хихотіти істота, яку було навчено лише видавати звуки, що імітують сміх, але для якої ті залишилися настільки ж чужими, як козяче мекання чи виття вовка. Такий звук міг би видавати хтось, хто пам’ятає, що таке сміх, але не може зрозуміти, в якій ситуації потрібно сміятися. Хтось, хто вже забув, що таке радість — навіть найпростіша, яку черпаєш із чужого болю та приниження.

Хтось, мертвіший за нього.

Дівчина з’явилася поряд. На його очах один із людей піску оминув її плинним рухом, ніби ухиляючись від удару. Зробив це абсолютно несвідомо, інші також не зауважили його дивного руху.

— Що тепер? — запитала вона спокійно, без якоїсь інтонації. — Бо ти ж саме за цим сюди і прийшов, за смертю. Чи важливо, за якою саме? Яка різниця поміж агонією від зневоднення, в гарячці — та тим, щоб тебе закатували до смерті кілька к’к’на? Жодної. Тож лежи, не підводься, вони швидко заморяться, знудяться тебе бити, скористаються ножами. Буде трохи боляче, але не гірше, ніж якби ти випускав рештки поту в пісок.

Ще один копняк майже підкинув його з землі. Він перекинувся на спину, вже не намагаючись оберігати себе. Найближчий кат підійшов поволі, відштовхнувся від піску і стрибнув йому на живіт. Йатех не встиг напнуті м’язи, зігнувся навколо точки страждання. К’к’на провернув стопи, наче давив хробака, і спокійно рушив далі, не озираючись. Йатех залишився на піску, звинувшись у позі зародка, хрипло намагаючись перевести дух. Залишки людини.

Лівим оком він уже нічого не бачив, праве

1 ... 117 118 119 ... 156
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"