Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

— Дякую.

Я передав йому пляшку й подивився, як він обережно наливає собі напою на два пальці. Джиммі де Сото завжди казав, що наливати більше п’яти пальців односолодового незалежно від ситуації — святотатство. Після цього, твердив він, людина все одно що п’є змішане віскі. Мені здавалося, що сьогодні ми зневажимо цей догмат віри.

Я підняв келих.

— За єдність у цілях.

— Так, і за кінець самотньої пиятики.

Майже добу по тому, проводжаючи його поглядом на одному з моніторів готелю, я ще мучився похміллям. Він вийшов на тротуар і зачекав, тим часом як до узбіччя під’їхав довгий начищений лімузин. Коли ближчі до узбіччя двері піднялися, я помітив усередині профіль Міріам Банкрофт. Тоді він поліз усередину, і двері плавно опустилися назад, закриваючи їх обох. Лімузин затремтів, піднявся й полетів.

Я проковтнув, не запиваючи, ще знеболювальних, витримав десять хвилин, а тоді пішов на дах чекати Ортеґу.

Було холодно.

Розділ тридцять дев'ятий

У Ортеґи були різні новини.

Айрін Елліотт зателефонувала на дільницю та сказала, що готова поговорити про ще один запуск. Дзвінок надійшов з одним із найскупіших голкокидків в історії Фелл-стрит, і Елліотт заявила, що матиме справу лише безпосередньо зі мною.

Тим часом дезінформація щодо «Панамської троянди» не втрачала переконливості, а в Ортеґи досі зберігалися стрічки пам’яті «Гендрікса». Смерть Кадміна перетворила першу справу Фелл-стрит практично на адміністративну формальність, і вже ніхто не поспішав з нею розбиратися. Розслідування відділу внутрішніх справ щодо того, яким чином убивцю взагалі витягнули зі зберігання, тільки починалося. Зважаючи на те, що в цьому теоретично брав участь ШІ, рано чи пізно він мав зацікавитися «Гендріксом», але до цього ще було далеко. Треба було виконати певні процедури співпраці між відділами, а Ортеґа успішно розповіла Мураві історію про незавершені справи. Капітан з Фелл-стрит дав їй пару тижнів вільного часу на наведення ладу; всі негласно вважали, що Ортеґа не любить відділ внутрішніх справ і не стане спрощувати життя його працівникам.

Простір довкола «Панамської троянди» обнюхувала парочка детективів з відділу внутрішніх справ, але Ортеґу з Баутістою надійно, як вимкнення стеку, захищав відділ органічних ушкоджень. Відділу внутрішніх справ поки що не перепадало нічого.

У нас було тижні зо два.

Ортеґа полетіла на північний схід. Вказівки Елліотт навели нас на маленьку купку булькобудів, які зібралися довкола західного кінця оточеного деревами озера за сотні кілометрів від інших поселень. Коли ми розвернулися над табором, Ортеґа гмикнула, впізнавши його.

— Знаєш це місце?

— Знаю такі, як воно. Поселення злодюжок. Бачиш оту тарілку в центрі? Її підключили до якоїсь старої метеоплатформи геосинхронізації, і вона дає їм вільний доступ до чого завгодно в півкулі. На це місце, напевно, припадає кілька відсотків усіх злочинів проти використання даних на Західному узбережжі.

— Їх ніколи не ловлять?

— По-різному буває, — Ортеґа опустила катер на берег озера неподалік від найближчих булькобудів. — За нинішніх обставин ці люди забезпечують роботу старих орбіталок. Без них комусь би довелося платити за зняття з експлуатації, а це недешево. Поки вони займаються дрібницями, цим ніхто не переймається. У відділу тяжких порушень є крупніші злочинці, дрібота його не цікавить. Ти йдеш?

Я виліз, і ми пішли вздовж берега до табору. З повітря здавалося, що цьому місцю властива певна структурна однорідність, але тепер я бачив, що всі булькобуди прикрашено барвистими малюнками чи абстрактними орнаментами. Однакових малюнків не було, хоча в кількох булькобудах, які ми минули, я впізнав роботу одного митця. До того ж дуже багато будів були оснащені навісами над ґанками, а подекуди — надійнішими прибудовами з колод. На мотузках між будівлями висів одяг, і довкола бігала радісна забрьохана малеча.

Охоронець табору зустрів нас у першому кільці будів. Він був понад два метри на зріст, носив робочі чоботи на пласкій підошві, а важив, мабуть, як два мої тодішні «я» разом узяті. Під вільним сірим комбінезоном я помітив бойову стійку. Його очі мали дивний червоний колір, а з його скронь виростали короткі роги. Його обличчя під рогами було пошрамоване та старе. Цей ефект дивовижним чином компенсувала мала дитина, яку він тримав лівою рукою.

Він кивнув мені.

— Це ти Андерсон?

— Так. Це Крістін Ортеґа.

Мене здивувало те, як нецікаво це ім’я раптом прозвучало для мене. Без феромонного інтерфейсу Райкера у мене залишилося хіба що неясне усвідомлення того, що жінка біля мене відзначається надзвичайною привабливістю — худорлявою, самодостатньою, приблизно як у Вірджинії Відаури.

Це, та ще мої спогади.

Я замислився, чи не відчуває вона те саме.

— Коп, так? — голос колишнього борця-почвари не переповнювався теплом, але й не звучав надто ворожо.

— Зараз — ні, — твердо промовив я. — Айрін тут?

— Так, — він переклав дитину на іншу руку й показав. — Буд із зірочками. Вона чекає на вас.

Поки він говорив, із тієї-таки споруди вийшла Айрін Елліотт. Рогатий гмикнув і повів нас туди; дорогою за ним потягнувся невеличкий шлейф дітлахів. Елліотт стежила за нашим наближенням, тримаючи руки в кишенях. Вона, як і колишній борець, була в чоботях і комбінезоні, з сірістю яких неймовірно контрастував ядучо-яскравий райдужний обруч на голові.

— Твої відвідувачі, — сказав рогатий. — Ти не проти?

Елліотт спокійно кивнула, а він завагався ще на секунду, знизав плечима й побрів геть разом з дітьми. Елліотт провела його поглядом, а тоді знову повернулася до нас.

— Краще заходьте всередину, — сказала вона.

Корисний простір усередині булькобуду було розділено дерев’яними перегородками та тканими килимками, що звисали з почеплених у пластиковому куполі дротів. Стіни теж були вкриті малюнками, судячи з вигляду, здебільшого створеними дітьми табору. Елліотт привела нас до м’яко освітленого приміщення з кріслами-мішками та побитим терміналом доступу на шарнірній консолі, прикріпленій епоксидною смолою до стіни бульки. Виглядало на те, що Елліотт добре пристосувалася до чохла, і рухалася вона плавно та без сорому за себе. Я вже помітив прогрес на борту «Панамської троянди» рано вранці, але тут він був очевидніший. Вона легко опустилася в одне з крісел і задумливо поглянула на мене.

— Там, усередині ви — як я розумію, Андерсон?

Я нахилив голову.

— Не скажете мені, чому?

Я сів навпроти неї.

— Це залежить від вас, Айрін. Ви в ділі чи ні?

— Гарантуйте, що я отримаю своє тіло назад, — вона відчайдушно намагалася говорити невимушено, але приховати жагу в її голосі було неможливо.

— Так і буде?

Я позирнув на Ортеґу, і та кивнула.

— Так, правильно. Якщо це