Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Лишившись вдовою в 24 роки, заміж Ліля більше не вийшла, хоча подруги намагались її з кимось познайомити. Всі кандидати не витримували порівняння з Леонідом і засмучували жінку. Згодом вже ніхто не намагався влаштувати її особисте життя.

Йшов час, подруги підтримували одна одну, старіли і вже потребували догляду. Леся зламала шийку стегнової кістки, Ліля жила певний час у неї і доглядала, звільнивши квартиру для родини доньки. Коли донька переїхала до квартири свого другого чоловіка — Ліля забрала подругу до себе, на перший поверх, бо ходила Леся погано, спускатися з третього поверху на прогулянки було проблематично.

Перший поверх давав змогу виїжджати в парк. Онук Лесі, також військовий, привіз інвалідного візка, і подруги почали їздити на прогулянки в парк, а в квартирі Лесі невдовзі поселився інший онук з родиною, і частенько заглядав до бабусь на пироги, охоче виконуючи різні доручення, переважно, з доставки продуктів.

Гена з віком майже втратила зір. Це ускладнювало їй самостійне проживання і Ліля забрала її до себе також. Квартиру Гени вони здали в оренду подружній парі, кошти частково йшли на спільний бюджет і збирались Гені на операцію, бо приймати від когось фінансову допомогу та не хотіла. Все сама.

Так і жили три подруги в одній квартирі, доглядаючи і підтримуючи одна одну. Ліля була наймолодша з усіх, вона була 1943 року народження, а обидві її подруги були 1932 року, але то — лише цифри у паспорті. В душі жінки лишалися молодими і могли дати фору будь якій молодій дівиці по якості й кількості дурниць у їхніх головах.

Артур раніше любив бувати у своєї бабусі, але присутність її подруги, а потім вже і двох, змушувала його приїжджати все рідше. Спілкувалися частіше телефоном.

Лілія Семенівна цікавилась його життям. Вона дзвонила Артуру щотижня. Він був не єдиним її онуком, але найулюбленішим. Причина була очевидна і прихована від усіх водночас. У Артура були такі ж карі очі, як і в її Леоніда, хоча сам хлопець пішов у рід свого батька, але дивлячись йому в очі, вона затамовувала подих, милуючись такими рідними очима... У Ліди, його матері, очі теж були карі, але занадто світлі. Зовсім не такі...

— Дівчата, у нас сьогодні будуть гості, — заявила вона, зайшовши до зали, де саме прокинулись і одягались її подруги.

— Гості — то добре. А хто? — поцікавилась Гена. Висока сива жіночка з мутними білими очима, розчісуючи гребінцем довге густе і сиве волосся, яке вона потім заплете в косу і закрутить на голові у “дульку”.

— Приїде Артур зі своєю дівчиною.

— Дівчиною? — вдавано здивувалася Леся, маленька пухкенька жіночка, — А хіба він у тебе по дівчатам? Хіба ж він не той-во?

— Звісно, що по дівчатам! Лесюню, у нього з цим все добре, він не ТОЙ-ВО, — обурилась Ліля.

— Ну, добре. Чим будемо пригощати? — засміялася Леся.

— Можна рибу запекти чи м’ясо потушкувати, — запропонувала Гена.

— О, і картопляне пюре на гарнір, — підтримала Леся.

— Так, але що? Рибу чи м’ясо? — Ліля хотіла конкретики.

— Треба і те, і інше. Ми ж не знаємо, що його дівчина любить більше, — знизала плечима Гена, — якщо що, то ми ж потім доїмо. Не пропаде.

На тому і вирішили, що треба готувати обидва варіанти і ще щось солоденьке. Леся в цьому — спец.

Злата прокинулася в ліжку сама. Стало якось тривожно: вчора ввечері Артур був сам не свій. Не побачивши його на балконі, одягнула знову його футболку: могла й свою, але в ЙОГО ходити було приємніше. Пішла шукати Артура на кухню.

Він говорив по телефону, пояснюючи комусь, що про свій виліт на два тижні пізніше він домовився з Паскалем особисто. Що це не принесе фірмі жодних проблем, тому підстав для паніки він не бачить. Але співрозмовник не вгамовувався, і Артур знову терпляче повторював про особисту домовленість з голландським партнером щодо двох тижнів і його віддаленого підключення при потребі.

Злату він помітив одразу ж, як вона увійшла, простягнув до неї руку, і коли вона наблизилася, притягнув до себе, терпляче пояснюючи відсутність загрози штрафних санкцій.

— Артуре, сподіваюсь, що твої вибрики ми і справді переживемо без фінансових втрат, — прозвучав жіночий голос.

— Навіть не сумнівайтесь, — сказав Артур і жінка відключилася.

Він поклав телефон на підвіконня і обійняв Злату обома руками.

— Доброго ранку, — він усміхнувся. Здавалося, що вчорашня тривога трохи відступила від нього, хоча напруга все ж відчувалася.

— Доброго, — вона задивилася в його очі, котрі зараз, при яскравому сонячному світлі, набули неймовірного відтінку, — Ти знав, що в тебе очі кольору кориці?

Вона часто думала про це, але фраза злетіла з її губ неочікувано для неї самої.

— Що? — здивовано перепитав Артур.

— Кориці… — їй стало трохи незручно, мабуть, це прозвучало як дурниця, але відступати пізно, треба пояснювати. — Такий оксамитовий теплий коричневий колір... я помітила це, коли ми лиш познайомились… але не було нагоди сказати...

Артур не очікував почути щось подібне, був трохи здивований, хоча фраза здалась йому дуже милою. Слова щирі й прості, без хитрощів і прихованого змісту. Озвучена думка, асоціація, котра виникла в п’ятнадцятирічної дівчинки колись давно і прозвучала через чотири складні роки… Таки це дуже мило й зворушливо.

— Ні, не знав. Мені ще ніхто такого не казав. Ти перша.

Нависла пауза. Злата подумки вже картала себе за необдумані слова, але Артур несподівано майже пошепки запитав:

— Тобі подобається кориця?

— Так…

— Дуже?

— Це моя улюблена спеція… — Злата усміхнулась і зустріла його поцілунок, від якого цей ранок ставав насправді ДОБРИМ, світлим і ясним. Було затишно, спокійно й безпечно. Як у раю…

Артур неймовірним зусиллям примушував себе відірватись від Злати. На сьогодні заплановано кілька важливих справ, але розірвати обійми було просто фантастичним подвигом. Один погляд на неї — і решта світу втрачає будь-який сенс. Тільки вона одна-єдина має значення. Але саме для її благополуччя потрібно примусити себе піднятися з ліжка, зібратись і дістатися до авто. Це привід. Дуже важливий привід ворушитися.