Читати книгу - "Межі пристойності, Лана Вернік"

Він попросив дівчину одягнути одну з суконь, куплених вчора. Злата вагалася. Рукави у три чверті відкривали шрами на передпліччях, хоча сама сукня їй дуже подобалася. Вона була з шифону насиченого яскравого синього кольору, А-силуету, з невеликим декольте, оздобленим вишивкою в тон і V-вирізом на спині. Довжина сукні була трохи вище колін.

— Ти дуже гарна, — сказав Артур, оглядаючи Злату блукаючим поглядом.

— Дякую… але мої руки… — дівчина потерла передпліччя.

— Для мене, твої руки найкращі, — він підійшов до неї і взяв її долоні у свої.

Треба тримати себе в руках, бо можуть сьогодні взагалі нікуди не доїхати…

— Люди будуть дивитися…

— Нехай дивляться.

— Я так не можу...

— Якщо ми будемо йти, тримаючись за руки, ти зможеш?

— Не знаю… Мабуть… А куди ми їдемо?

— Зараз ми їдемо в торговельний центр, можливо, в два, а потім — до моєї бабусі та її подруг. Вони живуть разом, я розповім тобі по дорозі про них.

Злата оглядала свої руки. Вона їх соромилась, а Артур, схоже, зовсім ні…

— Добре, — вона кивнула головою, — тільки, будь ласка, не відпускай моєї руки.

— Не відпущу, — він усміхнувся й легенько поцілував її у чоло.

По дорозі до торговельного центру Злата захотіла подзвонити Жанні. Артур дав їй свій телефон.

— Алло, — глухо відповіла Жанна.

— Привіт, — привіталась Злата.

— О, подружко, рада тебе чути… В тебе все добре?

— Так, все добре. Дякую.

— Я рада за тебе...

— Жанно, в тебе такий голос… Щось трапилося?

— Ну як тобі сказати. По суті нічого нового не трапилося. Сергій оце заїхав із Катькою, вони проїздом, зазирнули... Дізнався про Валю… Виявляється, він нічого не знав, мама не сказала, а я якось не подумала… У нас тут такий скандал вдома щойно був, стільки гівна виплило, я тут сиджу і х*єю…

— Яке йому діло до Валі? — Злата не знала всіх подробиць розставання Сергія і Валі, просто знала, що Сергій одружився з іншою. Жанна не розповідала їй про інтриги своєї матері, соромилася.

— Все складно, подруго… Ти багато чого не знаєш… — протягнула Жанна, голос її тремтів.

— Ти про що?

— Сергій тоді одружився, бо повірив пліткам про Валю..

— Пліткам? Але… яким? Хто і що міг йому про неї розповісти?

— Є такі люди… це — моя мама.

— Що?..

— І я дізналась, що саме наговорила моя мама Сергію про Валю тоді… Як вона тут без нього гуляє, і які її тут типи тягають і додому возять... А він, замість того, щоб приїхати й поговорити з Валею, одружився з Катькою!.. Дебіл... А потім вже, коли повернувся, то зрозумів, що його надурили!.. І замість того, щоб розлучитися, соромився поговорити з твоєю сестрою. Боже, ну як?! Як, маючи одних батьків, я можу мати такого брата-козла?

— Це зробила твоя мама?.. — недовірливо перепитала Злата. Артур напружено озирнувся на Злату, що сиділа на передньому пасажирському кріслі. Він чув кожне слово, і ця розмова йому починала не подобатися.

— Так… Моя матір зруйнувала життя твоїй сестрі. І моєму брату. От тільки Валі це коштувало самого життя, — Жанна схлипнула.

— Але чому?.. Я завжди думала, що тьотя Рая дуже добре до нас ставиться…

— Так. Добре. Але родичатися вона з вами не хотіла, бо ви ж, як вона оце щойно кричала, голота без роду і племені, — Жанна ревіла в трубку і Злата відчувала, що зараз і сама заплаче.

— Я не розумію…

— Вибач, подруго… Якби Сергій був з Валею, то вона була б жива!.. Бляха, і це правда, Злато! І Гора б її не зґвалтував, і не було б оцієї всієї х*йні, що відбувається зараз…

По щоці Злати потекла сльоза.

— Але чому, Жанно?.. Вона ж дружила з моєю мамою…

— Я не знаю… Мені так соромно за все це… пробач… — гірко вимовила руда, ковтаючи сльози.

— Жанно… — голос Злати почав тремтіти.

Артур запаркувався на узбіччі, увімкнув аварійку, і забрав у Злати телефон.

— Жанно, — сказав він, — я змушений перервати вашу розмову, продовжите іншим разом. Вибач.

Він вимкнув розмову і поглянув на засмучену Злату. Вона сиділа, заламуючи пальці й плакала, сльози капали на синю сукню, утворюючи темні, майже чорні, плями на тканині.

Схилившись до неї, згріб її в свої обійми.

— Сонечку… Минуле не змінити, на жаль. Не плач.

— Але ж вона… вона дружила з мамою...

— Можливо, це твоя мама з нею дружила, а Рая просто приймала, як належне?

— Належне?.. — Злата відхилилась і поглянула йому в очі.

— Є така проблема, що люди часто судять про когось і оцінюють людину по собі. Вкладають у вчинки людей власні, не властиві для інших, наміри, очікування і сподівання. Всі люди різні. І кожен переслідує лише свої інтереси, кожен — сам за себе. Я вже казав тобі, що ти занадто добра. Твоя матір була такою ж, за словами тих, хто її знав. Вона вірила людям. А людям вірити не можна.

— Але ТОБІ я вірю… — вона дивилася широко розкритими очима, щиро бажаючи почути запевнення, що йому можна вірити завжди і у всьому.

— Для мене твоя довіра дуже важлива, але ти маєш розуміти, що я також можу засмутити тебе і не виправдати твоїх сподівань. І хоч як би сильно я тебе не кохав — я теж можу образити тебе або завдати болю… Ненароком, але таке може статися. Тому потрібно говорити. Про все. Знати точки зору і погляди на ті чи інші питання, щоб часом якийсь вчинок не став прикрою несподіванкою і не призвів до розчарування.

— Ми майже не говоримо з тобою… — вона не відводила від нього очей.

— На жаль, це так… — він кивнув. — Не говоримо… не до того… Я дуже хотів, щоб ти стала моєю. Не міг чекати, визнаю, що вчинив егоїстично, але я не виправдовуюсь і ні про що не шкодую… Ми почали не зовсім так, як треба. У нас не було довгих красивих залицянь і романтичних побачень, але я намагатимусь надолужити всі ці моменти в майбутньому. Обіцяю.

— Що може розчарувати тебе в мені? — тихо запитала Злата. Вона хотіла знати причину, щоб не припуститися цієї помилки в майбутньому. Просто не робити того, що його розчарує. Адже ж все просто, чи не так?..