Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

— Уявляєш пику Тоні, коли він збагне, що мій лицар-рятівник не він, а ти. Такий удар для нього…

Лука всміхнувся з ввічливості й непевно перепитав:

— Це в тебе шок?
— Ага.

Він кивнув, підтверджуючи свій здогад, і запропонував найвідоміше в родині Соретті заспокійливе:

— Я наллю тобі вина. Або чогось міцнішого.

Хіба могла я не погодитись із цим? Мабуть, я зараз сама б вижлуктила цілу пляшку віскі або текіли, тільки б трохи прийти до тями. Й забутися.

Лишивши друга Тоні — і його споріднену душу, якщо вірити Сильвії, — розбирався з келихами, я пішла у свою спальню — нарешті зняти кляту уніформу. Я конче потребувала впевненості від тої футболки з емблемою коледжу, надійної, закритої і нездатної привабити хоч якогось чоловіка або лесбійку.

Вдягнувши її і сховавши дупу в спортивні штани й відчувши від цього неабияку радість, я вирішила — час припинити роздягатись за гроші, і відтепер робити це лише задля власного задоволення. Якби я не хотіла здобути трохи грошенят швидко та — відносно — легко, цього б не сталося.

Ні, звісно винен у всьому Джаспер та його збочення, бо якщо дівчина в білизні, вона не обов’язково пропонує себе трахнути, а в його хворому мозку це саме дорівнює запрошенню у трусики. Та Тоні й мама мали рацію: ця робота — прогулянка по лезу ножа, а Соретті своєю родинною ворожнечею, в яку я вплуталася, виштовхнув мене на самий кінчик, майже кинув у прірву.

Дідько! Я ж навіть у поліцію заявити не зможу!

В мене немає грошей на адвоката, а Бартолом’ю-п’ятий зі своїми грошима винайме їх силу-силенну. Та й поки я усе ще формально співробітниця Летті, тож маю зберігати анонімність й мовчати про усе, геть усе, що відбувається, коли я скидаю одяг аж до мережива. Я й не усвідомлювала, наскільки незахищена, доки не стикнулася з цим. Знову.

Присівши на ліжко, я затулила обличчя долонями. Шоковий стан минав, і усе, що відбулося зі мною, починало боліти як свіжа рана, тільки не на тілі, а у свідомості. У ніздрях іще стояв нудотно-солодкавий запах Джасперового одеколону. Мабуть, лишився він і на шкірі.

Варто прийняти душ. Варто змити його до бісової матері. Терти себе мочалкою, використовуючи ледь не весь арсенал босових запашних гелів, щоб знищити усі сліди Бартолом’ю-п’ятого на мені.

Я провела якийсь час, лише розмірковуючи про це. Але змусивши себе звестися на ноги, повернулась до Луки. Варто пересвідчитись, що він не викликав копів, тільки Тоні — у тому, що він подзвонив йому, я ані миті не сумнівалася, — а завтра… Завтра зранку я звільнюсь. Розірву кляту угоду з агентством і намагатимусь викинути з голови усе, що сталося. Завтра. Зараз це слово здавалось солодшим за будь-який десерт.

І смачне враження від нього зруйнували двійко патрульних, котрі вже чекали на мене у вітальні, роззираючись навкруги й безсоромно роздивляючись величезну кімнату. 

Притлумивши своє бажання вточнити у Луки, якого біса він викликав їх, не порадившись зі мною, я видушила з себе жалюгідну слабеньку посмішку, остаточно перекресливши свій тернистий шлях до «Оскару» у номінації «найліпша актриса».

— Елізабет Болтон? — спитав один з офіцерів.

Я кивнула.

— Щось сталося… — я запнулася, даючи змогу комусь із них назвати не тільки привід, з якого вони завітали до нас, а й звання та прізвище.

— Сержант Вілсон, — назвався рудий й високий, зробивши крок уперед. — Ми тут через звернення Джаспера Бартолом’ю… Якогось там, — так, жодна нормальна людина не здатна запам’ятати це. — Він звинувачує вас у нападі, панно Болтон.

— Він що?! — скрикнула я й несвідомо сіпнулася до Луки.

О дідько! Втім, опиратися було марно — будь-хто швидко збагнув би, що геть не після запальної вечірки у коридорі усе ще валяються перли, а в мене під нігтями купа Джасперового ДНК, і я б завалила першу ж криміналістичну експертизу, якби ми з Лукою закатрупили того вилупка разом.

Сержант звичним жестом вистави одну долоню перед собою в німому проханні заспокоїтись, а іншу поклав на кобуру, що висіла на поясі.

А в мене просто перевернувся увесь світ догори дриґом, і коли він робив ці недоречні акробатичні трюки, мене викинуло за борт, при цьому дебело дзизнувши головою об якусь каменюку.

Лука простягнув мені келих з віскі. Навіть не замислюючись, що переді мною поліцейські, я спустошила його у три ковтки. Нерви чудово сприяють засвоєнню міцного алкоголю.

— Ви подивіться на неї, — друг Соретті втрутився знову, не в змозі розпрощатися з роллю мого захисника, — вона ж уся тремтить, — правда? Я й не помітила цього, якщо чесно. Та мабуть, я таки тремтіла. — Той виродок ледь не зґвалтував її, а вона лише боронилася.

— Даруйте, але в нього жахлива гематома на яєчках і тріщина в ребрах…

— Та подивіться ж на неї, вона вам що, Жінка-Халк?! — зірвався Лука. — Це був я. Я напав на нього.

Копи перезирнулися. Мабуть, той, другий, у кепці, був ще зеленим й звання мав нижче, або й розумові здібності також, тому розмовляв лише сержант Вілкінс.

— Вас або когось іще, крім неї, він не згадував, — Лука зітхнув, не з полегшенням, а немов намагався вгамувати лють, що збурилася десь у глибинах його серця. — Але якщо ви бажаєте зізнатись у чомусь протизаконному, ми заберемо і вас, пане…

— Ґатті… — процідив він крізь зуби. І в сержанта, здається, дещо зійшли барви з лиця. Усього лише згуртована родина, авжеж?

— Хтось мені пояснить, що в біса відбувається під моїм дахом?!

Від цього голосу, знайомого, розгніваного, без тіні акценту, але все одно оксамитового голосу я ледь не розридалася.

Кидатися комусь на шию у сльозах — не моя фішка, та зараз я почувалася такою брудною, вразливою й збезчещеною, що почувши Тоні, побачивши його і несамовито темні від лютощів очі, коли він пропік патрульних поглядом, сповненим жагою зруйнувати усе живе вщент й не пощадити нікого, — усе, чого мені кортіло — це підбігти до нього, сховати обличчя в нього на плечі й більше ні про що не турбуватися. Бажано — ніколи.