Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

— Я надумав, як поліпшити твій план, Мері, — переможно мовив він. — Поглянь лиш на це. — Він засміявся, кинувши на стіл невеличку брошуру. — Це вщент розбиває всі твої міркування. Бо, зрештою, багато грошей іде саме на вугілля. Зауваж, не на пічку — принаймні, не в ній криється справжня проблема. А в дуже дорогому вугіллі. Ось, дивися. Зверни увагу на ці масляні пічки. Вони споживають не вугілля, а мазут — найдешевше у світі паливо, і за два фунти десять шилінгів ти можеш придбати піч, що задовольнить усі твої забаганки.

— Залиш мені ту брошурку, — сказала Мері, — і ми поговоримо про це ввечері, коли ти повернешся додому. Хіба тобі вже не час на роботу?

Дарнелл стривожено зиркнув на годинник.

— Бувай! — Вони стримано та шанобливо поцілували одне одного, а очі Мері нагадали Дарнеллу самотні озерця, сховані в глибинах пралісу.

Отак день за днем він жив у сірому примарному світі, схожому на смерть, який, дивним чином, видавався більшості людей тим, що називають «життям». В очах Дарнелла справжнє життя виглядало б божевіллям, і коли вряди-годи на його шляху траплялися тіні та неясні образи з іншого, чудового світу, він лякався і втікав у те, що називав нормальною «реальністю» простих та звичних клопотів та інтересів. Існування Дарнелла було геть безглуздим, адже «реальність» в його розумінні полягала в кухонних плитах і в тому, щоб зекономити кілька шилінгів. Але марнота його життя була б іще марнотнішою, якби він цікавився скаковими кіньми, паровими яхтами і витрачав на свої забаганки тисячі фунтів.

Так Дарнелл і жив — день за днем, помилково приймаючи смерть за життя, безумство — за здоровий глузд, а примар, що безцільно блукали світом, за живих людей. Він щиро вірив у те, що працював клерком у центрі Лондона, жив у Шепердс Буш, геть забувши про таємниці та сліпучу розкіш королівства, що належало йому за правом спадкоємства.

II

Увесь день над Сіті висіла задушлива спека. Повертаючись додому, Дарнелл бачив легкий туман, що здіймався з вогких низин і, кружляючи навколо Бедфорд-парк, осів на заході, так що здавалося, ніби вежа Ектонського храму підноситься із сивого озера. Дивлячись з вікна омнібуса, який стомлено гуркотів вулицями, він бачив, що трава скверів та газонів пожухла до кольору пилу. Шепердс-Буш-Ірін скидався на страшну пустелю, витоптану до брунатних плям і обрамлену одноманітними тополями, чиє листя непорушно висіло в застиглому повітрі, гарячому, як густий дим. Пішоходи втомлено волочили ноги, а від задухи, що провіщала скорий кінець літа, змішаної з курявою, яка здіймалася над цегельним заводом, Дарнелл задихався, неначе опинився серед ядучих випарів якогось брудного медичного кабінету.

Він ледь торкнувся баранини, що стояла окрасою на чайному столику, і зізнався, що йому остогидла ця погода і він утомився за сьогоднішній робочий день.

— У мене також був важкий день, — сказала Мері. — Увесь день Еліс була якась дивна, а часом просто нестерпна, тож мені довелося з нею серйозно поговорити. Знаєш, мені здається, що ці її недільні гульки згубно впливають на неї. Але що вже тут вдієш?

— У неї є кавалер?

— Звичайно: помічник бакалійника Вілкінса з Ґолдгок-роуд, ти його знаєш. Я спочатку, щойно ми тут поселилися, ходила до тієї крамниці, але мені не сподобалося те, що вони там продають.

— Чим же вони увесь вечір займаються? У них же вдосталь часу — з п'ятої до десятої, чи не так?

— Так, з п'ятої, іноді — з о пів на шосту, якщо довго не закипає вода для чаю. Що ж, зазвичай вони ходять на прогулянки. Раз чи двічі він водив її до церкви Сіті Темпл, а позаминулої неділі вони гуляли по Оксфорд-стріт, а потім сиділи в Гайд-парку. А минулої неділі, здається, вони ходили на чай до його матері в Патні. Мені дуже кортить сказати тій карзі все, що я про неї думаю.

— А чому? Хіба щось трапилося? Вона негарно повелася з дівчиною?

— І так, і ні. Досі вона з нею не надто приязно обходилася. Коли хлопець вперше привів Еліс познайомитися з його матір'ю — а це було в березні, — дівчина повернулася звідти вся в сльозах. Вона мені сама про це розповіла, а ще вона сказала, що більше не хоче бачити старої місіс Маррі. Я їй відповіла, що не можу її за це винити, якщо вона, звісно, не згущує фарби.

— Чому? Через що вона плакала?

— Схоже, стара леді, що живе в маленькій хатині на якісь глухій вуличці в Патні, поводилася так гордовито, що ледве вшанувала їх декількома фразами. Вона найняла на один день якесь дівча з родини, що жила неподалік, і вдягла її так, неначе та працює в неї служницею. Еліс казала, що дурнішого за те, як та манюня відчиняла двері, вона не бачила: вдягнена в чорну сукенку, з білим чепчиком на голові та у фартушку, вона ледь могла дати раду з клямкою. Джордж (так звуть юнака) сказав Еліс, що будинок його матері не такий уже й великий, але додав, що кухня в неї затишна, хоч і дуже простенька та старомодна. Та замість того, щоб провести їх до тієї кухні й запропонувати сісти біля пічки на бамбетлі, який вони привезли із села, та дитина спитала, як їх відрекомендувати (ти коли-небудь чув щось безглуздіше?) і провела до вбогої віталеньки, де стара місіс Маррі сиділа — «чистісінько тобі герцогиня» — біля каміна, прикрашеного кольоровим папером, а в самій кімнаті було так холодно, що зуб на зуб не попадав. Вона трималася з погордою і ледь мовила до Вліс кілька слів.

— Це, мабуть, не дуже приємно.

— Ох, бідолашній дівчині було непереливки. Стара привітала її такими словами: «Дуже приємно з вами познайомитися, місс Ділл. Я знаю так мало людей, що працюють прислугою». Еліс чудово імітувала її зарозумілу манеру розмовляти, але я так не вмію. Тоді господиня перейшла до розповідей про свою родину, що п'ять століть займалася землеробством на власній землі