Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

Це була одна мить – на вулиці Сайксові одразу мов світ розв’язався. Він свиснув на собаку і подався геть нетвердою ходою, не знаючи, куди йти. Він пішов повз Айлінгтон, потім нагору до Гайгета, поминув пам’ятник Веллінгтону, звернув униз по Гайгет-Хілл, але на півдорозі звернув праворуч на вузеньку стежечку, що повилася просто полем повз Кен-Вуд; так він вийшов до Гемпстед-Гет. Звідтіля, спустившись у яр до Вел оф Гелез, знову зійшов нагору, перейшов через шлях, що з’єднує Гемпстед з Гайгет, і пішов далі навпростець. Діставшись так до полів Норд-Енда, він ліг під якимсь тином заснути.

Спав він недовго і знову подався битим шляхом назад до Лондона, потім знову завернув назад, знову пройшов уперед через ту саму місцевість, куди був спочатку простував, – тільки іншою стороною; він довго блукав і кружляв полями й лугами, лягав спочити у затінку, знову підводився, йшов шукати якогось іншого місця, лягав там і знову зривався й ішов світ за очі.

Його мучили голод і згага, але він не знав, куди йти, треба було б зайти до якогось трактиру десь поблизу, та й щоб в не дуже людному місці; найкраще податись до Гендона: недалеко й не при битому шляху, і Сайкс звернув у той бік. Він то кидався бігти щосили, то з якоїсь незрозумілої причини раптом укорочував ходу й плентався, ледве переставляючи ноги, а то й зовсім зупинявся біля якоїсь огорожі і починав недбало оббивати ціпочком з неї листя. Коли він дістався до містечка, йому стало ввижатися, що всі, всі чисто, навіть малі діти, що гралися на вулицях перед своїми хатами, дивляться на нього з підозрою, і він знову круто завернув назад, не наважуючись навіть зайти до крамниці й купити собі якихось харчів або випити пива, хоч іще з самого вечора не мав ані ріски в роті. Він вийшов з містечка і знову почав блукати навмання белебнями, порослими вереском, сам не знаючи, куди йти.

Так він обійшов кільканадцять миль і знову повернувся назад. Минув ранок, минув південь, сонце схилялося вже на захід, а вбивець блукав шляхами, стежками й полями і щоразу повертався на те саме місце. Нарешті він звернув і інший бік і подався до Гетфілда.

Лише о дев’ятій годині вечора стомлений, змучений мандрівець дістався разом із своїм закривілим здороженим псом до невеличкого містечка, що лежало під горою. Вони зійшли в долину повз церкву, подалися нишком вузенькою темною вуличкою і натрапили на вогники шинку. Навкруг огнища з квартами пива сиділо кілька селян. Вони посунулись, щоб дати місце подорожньому, але той забрався у найтемніший куток і, не озиваючись ні до кого, почав мовчки підживлятися на самоті – чи то, вірніше, в товаристві свого пса, якому він кидав час од часу шматки м’яса.

Селяни, що зійшлися до шинку погомоніти на дозвіллі, розмовляли про свої місцеві господарські справи; набалакавшись про це досхочу, вони почали сперечатися, скільки років було тому чоловікові, що його ховали минулої неділі; молодші селяни казали, що він був старезний дід, а старші доводили, що він був ще зовсім молодий. Якийсь білий як молоко дідусь запевняв, що він був не старший за нього й міг би любісінько прожити ще з добрих десять-п’ятнадцять літ, аби берігся, а то він був бач який необачний.

Розмова точилася тихо, сумирно, в ній не було нічого підозрілого й непевного; ніхто не звертав уваги на Сайкса, ніхто його не турбував. Заплативши за свою вечерю, він знову отаборився у своєму темному кутку і вже почав навіть куняти. Коли нараз гучний голос якогось нового гостя збудив його.

Це був сільський розносник, сміхун-хлопчина і трохи шарлатан; він ходив по всій околиці з великим козубом за плечима і торгував брусками, ремінцями, бритвами, милом, маззю для чобіт, ліками для собак та коней, дешевими парфумами, різною косметикою тощо. Він увійшов з веселим сміхом, балясами, побрехеньками, жартами й дотепами власного виробу, що викликали одразу щирий, веселий регіт селян. Повечерявши, він розкрив свою чарівну скриньку й вирішив з’єднати приємне з корисним.

– А це що за штука, Гаррі, – їсти можна? – спитав, усміхаючись, один селянин, показуючи пальцем на кружалка якоїсь маси, зложені стовпчиком у куточку його козуба.

– Це незрівнянна, найкраща в світі масть – плямам смерть! – заторохтів розносник, витягаючи з козуба одне кружалко. – Видаляє всілякі плями, іржу, бруд, цвіль, лій, смалець… плями, плями, цятки й цяточки з шовку, єдвабу, полотна, батисту, крепа, хусток, килимів, саєтів, мусліну, бумазеї й інших крамів. Плями з-від вина, садовини, пива, води, олійних фарб, дьогтю, смоли – всі плями, плями, цятки й цяточки згинуть, зникнуть за одним разом, як доторкнутись цією чарівною штукою. Смерть плямам, плямам смерть! Пишна леді, ви заплямили свою добру славу, – проковтніть тільки одне-єдине кружалко, і все буде гаразд, бо це отрута. Ви, шановний джентльмене, хочете довести, що ви чесна людина? – Чудесно! Проковтніть і собі одне кружалко – змиєте неславу. Нащо вам куля? Моє дання вам так само допоможе, тільки закусити ним більша честь, бо воно ще гірше на смак. Пенні за кружалко, пенні, пенні! Громадяни, громадяни, така дорогоцінна штука, й лише одне-однісіньке пенні!

На цей заклик відгукнулося одразу двоє охочих покупців, решта вагалася. Помітивши це, розносник защебетав іще красномовніше.

– Поспішайте, поспішайте купляти! – провадив він. – Не гайте часу! Його видирають нам з рук! Тільки-но з’явиться цілий транспорт – за хвилю мов корова язиком злизала. Вдень й вночі чотирнадцять водяних заводів, шість парових машин і гальванічна батарея виробляють його і не встигають вдовольнити попит. Робітники працюють так шпарко, не розгинаючи спини, що вмирають з надутоми, а їхні удови одержують у ту ж мить по двадцять фунтів стерлінгів на кожне дитинча й окрему премію – п’ятдесят фунтів – за пару близнят. Пенні, пенні, одне пенні за кружалко! Сипте по півпенні, а то й по фартингах, два півпенні, або чотири фартинги – усе, усе приймаємо залюбки. Пенні, пенні, одне пенні за кружалко. Смерть плямам винним, фруктовим, смоляним, пивним, водяним, брудним, крив’яним! Ось на капелюсі цього джентльмена пляма. Не встигне він мені замовити й кварти елю, як я її йому вибавлю.

– Що? – скрикнув Сайкс здригаючись. – Оддайте капелюха!

– Спершу вибавлю, а потім віддам, – одказав розносник, підморгуючи товариству. – Не встигнете ви до мене підійти, як ваша пляма загине. Джентльмени, джентльмени, бачите цю темну пляму на капелюсі цього добродія завбільшки в шилінг, але завтовшки з півкрони. Байдуже, звідкіля взялася вона