Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

На ліжку лежала напіводягнена Нансі. Його кроки збудили її, вона трохи підвелася на подушках і стурбовано глянула на нього.

– Вставай! – мовив він.

– Ах, це ти, Біллі, – лагідно одказала вона, радіючи, що він повернувся.

– Я. Вставай.

На столі горіла свічка. Сайкс вихопив її з ліхтаря й шпурнув у камін. Помітивши, що надворі вже сіріє, дівчина встала й хотіла була відсмикнути фіранку на вікні.

– Облиш, – мовив Сайкс, загородивши їй дорогу рукою. – Для того, що я хочу зробити, досить і цього світла.

– Біллі, – тихо й стурбовано спитала дівчина, – чому ти так на мене дивишся?

Кілька секунд розбійник дивився на неї мовчки – ніздрі йому тремтіли, груди важко здіймалися, – а потім враз схопив її за голову й шию, потяг на середину кімнати й, зирнувши ще раз на двері, затулив їй рота своєю важенною лапою.

– Біллі, Біллі, – придушеним голосом стогнала вона, пручаючись від нього із свавільною силою смертельного одчаю. – Я… я не закричу… не заволаю… ні-ні… послухай мене… поясни… скажи, що я вчинила…

– Ти це сама знаєш, падлюко! – насилу прошепотів розбійник: йому спирало дух. – За тобою простежили сьогодні, кожне твоє слово чули.

– Добре. То збережи ж моє життя так, як я зберегла твоє, – озвалася дівчина, чіпляючись за його руку. – Біллі, мій коханий, єдиний Біллі, ти не можеш, не можеш убити мене. О, подумай, від чого я відмовилася ще сьогодні заради тебе… Схаменись… Ти мусиш схаменутися, не попусти цьому гріху. Я не випущу тебе, ти не викрутишся з моїх рук. Біллі, Біллі, заради мене, заради себе самого схаменись, перш ніж пролляти мою кров! Я не зрадила тебе, я була вірна тобі до останнього, клянуся своїм життям.

Сайкс з неймовірним зусиллям боровся, щоб видерти в неї свою руку; але руки дівчини міцно охопили її, і він боровся марно: вирватися з її обіймів він не міг.

– Біллі! – скрикнула дівчина, намагаючись притиснутися головою до його грудей. – Біллі, старий джентльмен і люба молода леді обіцяли мені сьогодні влаштувати мене десь за кордоном, де я могла б тихо й лагідно дожити віку. Дозволь мені побачитися з ними ще раз і вимолити в них навколішках такої самої ласки для тебе… Покиньмо разом це жахливе місто, почнемо деінде нове, краще життя, забудемо наше минуле і розійдемося з тобою навіки… Вони мені це сказали, і тепер я це відчуваю сама… тільки нам треба часу… трошки, трошечки часу…

Розбійник звільнив одну свою руку й вихопив пістоля. Крізь гарячковий сказ у нього все ж промайнула думка, що на постріл збіжаться люди і його застукають, і, зібравши всю свою силу, він двічі вдарив ним обернене до нього обличчя, що майже торкалося його власних щік.

Нансі похитнулася і впала: кров, що буйно заюшилася з пробитої в лобі дірки, засліпила її.

Це було щось неймовірне, жахливе. Розбійник поточився до стіни, затулив очі рукою, схопив важенного ціпка й шпурнув його дівчині в голову. Нансі звалилась.

Розділ XLVIII

Сайкс тікає

З усіх чорних справ, що сталися під серпанком темряви тієї ночі в Лондоні, це було найстрашніше. Над усі жахливі вчинки, що отруїли своїм смердючим духом ранішнє свіже повітря, не було мерзотнішого й жорстокішого.

Сонце, велике ясне сонце, що несе з собою людям не тільки світло, але й нове життя, нову надію і нову свіжість, зійшло над велелюдним містом і залило його своїм блискучим переможним сяйвом. Проміння його грало однаково на пишних різнобарвних вікнах й на заклеєних папером шибках, на банях храмів і на гнилих паскудних дірах. Сонячне проміння осяяло й кімнату, де лежала мертва жінка. Убивець намагався затулити вікно, але сонце вривалося силоміць і заливало своїм яскравим світлом кімнату. У сірій сутіні світанку було страшно дивитись на це замордоване тіло, а яке ж страшне було воно тепер під снопами блискучого, золотого проміння!

Убивець мов прикипів до одного місця і боявся зробити бодай крок. Жінка застогнала й поворухнула рукою, і в нестямі від цього він знову навалився на неї і почав її добивати ціпком. Потім накинув на труп стару ковдру, але це було ще гірше; тепер йому почало ввижатися, що крізь ковдру до нього повертаються, на нього дивляться її мертві очі; ні, ні, це було ще страшніше за її скляний, нерухомий зір, що мов упивався в стелю, де грав і тремтів у сонячному промінні червоний відблиск калюжі скипілої крові. Убивця здер ковдру, і знову перед ним лежало це тіло – просто купа м’яса і крові, але яке страшне було це м’ясо і скільки, скільки було тієї крові!

Він викресав вогню, розпалив камін і шпурнув у нього скривавлений ціпок. До кінця його прилипло кілька волосин, полум’я обсмалило їх, волосинки затріщали, спалахнули й залишили по собі лише малесеньку купку попелу; підхоплений тягою, попіл закрутився і понісся вгору, в комин. Навіть і це злякало безстрашного Сайкса, але він усе ж не випустив з рук ціпка, аж поки він не перегорів і не розпався на шматки; тоді він згріб їх в одну купу з вуглем, щоб вони перетліли на попіл; обмився і почав обчищати свою одежу; декілька кривавих плям не сходило; він вирізав ці шматки й спалив їх у каміні. А скільки цих рудуватих плям було на підлозі! Навіть лапи пса були заляпані кров’ю.

До трупа він ще не повертався спиною ані разу, ані на мить. Закінчивши всю цю процедуру, він так само відступив до дверей, не спускаючи очей з убитої, і потяг за собою пса, щоб той, бува, знову не забрьохався в кров і не підвів його на вулиці.

Сайкс тихо зачинив за собою двері, замкнув їх, поклав ключа до кишені і вийшов на свіже повітря.

Він перейшов на протилежний тротуар і глянув на вікно, щоб упевнитися, чи не видно було знадвору того, що діялося в кімнаті. Але ні: на вікні висіла так само нерухомо фіранка, що її хотіла відхилити Нансі, щоб пустити в кімнату денне світло, якого їй вже не судилось побачити. Труп лежав під вікном. Сайкс це знав. О, яким