Читати книгу - "Крістіна"

«Якщо ви не хочете провести Різдво на узбіччі сімдесят шостої траси десь між Бедфордом і Карлайлом, я б на вашому місці виїхав рано чи не їхав би взагалі», — промовляв діджей на хвилі «FM-104» до своєї аудиторії (більша частина якої однаково була занадто вгашена, щоб навіть у думках кудись їхати), а потім продовжив різдвяний блок піснею «Санта-Клаус приходить у місто» у версії Брюса Спрінгстіна.

Об 11-й ранку, коли Денніс Ґілдер нарешті полишив лібертівілльську лікарню (згідно з лікарняними приписами, на милиці йому дозволили стати лише за межами будівлі; доти його котила у візку Елейн), сонце почали затягувати хмари, і навколо нього запалахкотіло химерне осяйне коло. Деніс обережно перетнув паркувальний майданчик, а мати й батько нервово стерегли його обабіч, попри те, що асфальт на стоянці ретельно вичистили сіллю й на ньому не було ані найменшого сліду льоду чи снігу. Біля сімейного авто він зупинився й підставив обличчя вже значно свіжішому вітру. Опинитися надворі було наче воскреснути. Денніс відчував, що може стояти так годинами і однаково не насититися.

О першій годині того дня сімейний універсал Каннінґемів наблизився до околиць Ліґоньєра, що за дев’яносто миль на схід від Лібертівілля. На той час вагітне снігом небо вже набуло рівного шиферно-сірого відтінку, і температура впала на шість градусів.

Ідея не скасовувати традиційне Різдво в тітки Вікі й дядька Стіва, Реджининої сестри та її чоловіка, належала Арні. За довгі роки ці дві сім’ї створили неофіційний ритуал з вільною ротацією: в одні роки Вікі зі Стівом навідувалися до них додому, а в інші — Каннінґеми їхали в Ліґоньєр. Про цьогорічну поїздку домовилися на початку грудня. Потім її скасували через те, що Реджина вперто називала «бідою Арні», але на початку останнього тижня той почав наполегливо агітувати за поїздку.

Урешті-решт у середу, після довгої телефонної розмови з сестрою, Реджина здалася й пристала на пропозицію сина, здебільшого через те, що Вікі начебто була спокійною, усе розуміла і, що найважливіше, не надто розпитувала про все, що сталося. Для Реджини це було важливо — важливіше, ніж вона могла це висловити. У неї склалося таке враження, що за ті вісім днів, відколи Арні заарештували в Нью-Йорку, їй доводилося протистояти нескінченному потоку в’їдливої цікавості, що маскувалася під співчуття. Розмовляючи з Вікі по телефону, вона зрештою не витримала й розплакалася. То був перший і єдиний раз, відколи Арні заарештували в Нью-Йорку, коли вона дозволила собі цю гірку розкіш. Син спав у своєму ліжку. Майкл, який забагато пиячив, виправдовуючи це «духом різдвяного сезону», пішов до О’Маллі на пиво чи два з Полом Стріклендом, ще одним виробничим недоглядом у грі кафедральної політики. Закінчиться все, мабуть, шістьма келихами пива, чи вісьмома, чи десятьма. А якщо пізніше вона підніметься нагору, до нього в кабінет, то, напевно, знайде його за письмовим столом — він сидітиме рівно, наче шпагу проковтнув, і вдивлятиметься в темряву сухими, але налитими кров’ю очима. Якщо вона спробує заговорити з ним, то його мова буде плутаною й занадто сфокусованою на минулому. Реджині здавалося, що її чоловік переживає якийсь дуже тихий нервовий зрив. Собі вона такої розкоші дозволити не могла (бо саме розкішшю вона це і вважала, у своєму власному зболеному й сердитому стані), і щоночі її свідомість не знала спокою, вируючи планами й схемами до третьої, а то й четвертої ранку. Усі ті думки й схеми були спрямовані тільки на одне: «Як нас із цього всього витягти». Єдині два шляхи, якими вона дозволяла своїй свідомості наближатися до всього, що сталося, були навмисне непевними. Вона думала про «біду Арні» і «як нас із цього всього витягти».

Однак, розмовляючи з Вікі по телефону за кілька днів після арешту її сина, Реджина ненадовго втратила свій залізний контроль. Вона плакала в жилетку сестри на відстані, і та лагідно її втішала, змушуючи Реджину ненавидіти себе за всі ті дешеві випади в бік Вікі, які вона собі дозволяла. Тієї Вікі, чия єдина дочка покинула коледж на третьому курсі, щоб вийти заміж і стати домогосподаркою; чий єдиний син задовольнився професійно-технічним училищем («З моїм сином такого не буде!» — подумки тріумфувала вона); Вікі, чий чоловік продавав страховки, наче нічого сміховиннішого не вигадав. А сама Вікі (усе сміховинніше й сміховинніше) продавала посуд «Таппервер». Але розплакатися вона змогла лише перед нею, лише їй змогла висловити, принаймні частково, свої болісні почуття: розчарування, жах і біль; так, страхітливий сором від знаття про те, що люди базікають і що люди, які роками чекали, коли вона спіткнеться й упаде, нарешті дістали сатисфакцію. Саме Вікі її підтримала, і, можливо, завжди підтримувала, тож Реджина вирішила: якщо цього нещасного року в них і буде Різдво, то нехай воно буде у звичайнісінькому заміському ранчо Вікі та Стіва в передмісті Ліґоньєра для середнього класу, де більшість людей досі їздили на американських машинах і поїздку в «Макдональдз» називали «вечерею в ресторані».

Майкл, звичайно, просто погодився з її рішенням; більшого вона й не очікувала, а меншого б не потерпіла.

Для Реджини Каннінґем три дні після одержання звістки про те, що Арні потрапив «у біду», стали вправою на тренування чистого холодного самоконтролю, непростою гонитвою на виживання. Її виживання, виживання сім’ї, виживання Арні — сам він, може, і не вірив у це, але Реджина зрозуміла, що їй просто нема коли цим перейматися. Майклів біль ніколи не входив у її розрахунки; у неї ніколи й найменшої думки не було про те, що вони могли б утішити одне одного. Після того, як Майкл спустився вниз і переказав їй звістку, вона спокійно наділа чохол на швейну машинку. А відтак пішла до телефону та взялася до праці. До сліз, які згодом проллє, розмовляючи з сестрою, була ще тисяча років. Вона прошмигнула повз Майкла так, неначе той був предметом умеблювання, а він непевно потягнувся за нею хвостом, так, як робив це всі роки їхнього шлюбу.

Вона зателефонувала Тому Спрейґу, їхньому адвокатові, який, зачувши, що проблема в них кримінального характеру, похапцем відправив її до