Читати книгу - "Знедолені"

— Не пхайся! — гаркнув він на дружину. Потім обернувся до пана Білого: — Бандит! Це ви нас так називаєте, панове багатії! Я розорився, я ховаюся, у мене немає жодного су — значить, я бандит! Ось уже три дні, як я нічого не їв — звичайно ж, я бандит! А ви собі сидите біля каміна або розгулюєте в теплих рединготах, наче архієпископи, об’їдаєтеся трюфелями, ласуєте спаржею в січні, коли ціна їй сорок франків за пучок, а тоді приходите в наші нетрища і називаєте нас бандитами! І затямте собі, добродію мільйонер, я вам не якась темна особа, я статечний буржуа і я мав патент на торгівлю, а от хто ви такий — ще невідомо! Я старий солдат! Я брав участь у битві під Ватерлоо і врятував там генерала! Він навіть назвав мені своє прізвище, але голос у нього так ослаб, що я нічого не розібрав, крім «мерсі». Я волів би почути його прізвище, а не оте «мерсі». Тоді, може, розшукав би його. Ось на цій картині, що її намалював сам Давід у Брюсселі, зображено, як я несу генерала під градом картечі. Давід захотів увічнити мій подвиг. А той генерал виявився не кращим за інших, нічим мені не допоміг. Я солдат Ватерлоо, щоб ви знали! Ну, а зараз пора кінчати. Мені потрібні гроші, багато грошей, сила грошей, а то я знищу вас, будьте ви проклятий!

Маріус трохи опанував себе і слухав. Останні сумніви розвіялись. Перед ним справді був той самий Тенардьє, про якого згадав у своєму заповіті полковник. Маріус затремтів, почувши докір на адресу батька. Його вагання посилились. А втім, у словах Тенардьє, у тоні його голосу, в палахкотючому погляді, в цій суміші хизування й ненависті, гордості й ницості, люті й дурості, в цьому хаосі правдивого розпачу й награних почуттів, у цій зухвалій оголеності бридкої душі, — було в усьому цьому щось огидне, як саме зло, і гостре, як сама правда.

Картина «Давідового» пензля, яку Тенардьє запропонував панові Білому, була, звичайно ж, вивіскою його корчми, що її, як читач, певно, пригадує, він сам таки й намалював. Маріус придивився уважніше до тієї мазанини і справді побачив там щось схоже на битву: на тлі порохового диму один чоловік ніс на спині іншого. То були сержант-рятівник і врятований ним полковник. У Маріуса паморочилась голова, перед ним уже була не вивіска Монфермейської корчми, а мовби розкрита могила, з якої підвівся привид, серце в Маріуса калатало, гармати Ватерлоо гуркотіли в нього у вухах, і йому здавалося, ніби спотворена і закривавлена постать батька пильно дивиться на нього з того зловісного полотна.

Тим часом Тенардьє відсапався і, втупивши в пана Білого свої налиті кров’ю очі, тихо й уривчасто запитав:

— Ти хочеш щось сказати перед останнім пригощанням?

Пан Білий мовчав. Посеред тиші раптом пролунав хрипкий голос із коридора:

— Кому наколоти дров? Я готовий!

То озвався чоловік із сокирою, який чомусь розвеселився.

Водночас у дверях з’явилася величезна пика — землиста, вкрита щетиною, з оскаленими в посмішці страшними іклами.

— Ти нащо скинув маску? — люто загорлав на нього Тенардьє.

— Щоб посміятися, — відповів той.

Звертаючись до чоловіка з сокирою, Тенардьє повернувся до пана Білого спиною.

Пан Білий скористався з цієї миті, відштовхнув стілець ногою, а стіл — рукою і, перш ніж Тенардьє встиг обернутися, одним стрибком опинився біля вікна. Відчинити його й скочити на підвіконня було справою однієї секунди. Він уже наполовину вибрався назовні, коли шість дужих рук ривком затягли його назад, на горище. Це кинулись на нього троє «сажотрусів». Водночас тітка Тенардьє вчепилася йому у волосся.

На колотнечу, яка зчинилася, прибігли з коридора й інші бандити. Старий, що сидів на ліжку і здавався п’яним, підвівся і, хитаючись, рушив до гурту з молотом каменяра в руках.

Один із «сажотрусів», у якому Маріус, незважаючи на маску, впізнав волоцюгу на прізвисько Крюк, він же Весняник, він же Гнус, — колись цього типа показав йому на вулиці Курфейрак, — підняв над головою пана Білого залізний прут зі свинцевими кульками на обох кінцях.

Такого Маріус витримати вже не міг. «Прости мене, батьку!» — вигукнув він подумки і поклав палець на курок пістолета.

— Не чіпайте його! — раптом вигукнув Тенардьє.

Розпачлива спроба жертви визволитись не тільки не урвала Тенардьє терпець, а навпаки, заспокоїла його. В ньому жило двоє людей: чоловік жорстокий і чоловік розважливий. Досі брав гору чоловік жорстокий. Але тепер на зміну першому прийшов чоловік розважливий і відтіснив суперника.

— Не чіпайте його! — повторив Тенардьє і негайно домігся першого успіху, бо встиг перешкодити пістолетному пострілу.

Нагальна потреба відпала, і Маріус вирішив зачекати ще. Ану ж якийсь випадок порятує його від жахливого вибору: дати загинути «Урсулиному батькові», або згубити того, хто врятував життя полковникові.

А тим часом пан Білий ударом кулака відкинув старого насеред кімнати й ребром долоні повалив іще двох нападників, придавивши кожного коліном. Але четверо інших ухопили грізного старого за руки й шию і пригнули його над двома придушеними «сажотрусами». Кінець кінцем, пан Білий зник під огидною купою душогубів, як ото вепр під зграєю собак.

Нарешті їм пощастило повалити його на ліжко.

— Обшукайте! — звелів Тенардьє.

Пан Білий, здавалося, припинив опір. Його обшукали. Знайшли тільки гаманець, у якому було шість франків і носовичок.

Тенардьє опустив носовичок собі в кишеню.

— Невже немає гамана? — запитав він.

— Ні гамана, ні годинника, — відповів один із «сажотрусів». Тенардьє пішов у куток за дверима, взяв там жмут мотуззя й кинув їм.

— Прив’яжіть його до ліжка, — звелів він і в цю мить побачив старого, що лежав на підлозі, повалений кулаком пана Білого, й не ворушився.

— А що, Довбня врізав дуба? — запитав Тенардьє.

— Ні, — відповів Гнус. — Він просто п’яний.

— Відтягніть його в куток, — сказав хазяїн барлога.

Двоє «сажотрусів» ногами відіпхнули п’яного до купи залізяччя.

Бандити поставили пана Білого на ноги й прив’язали його до спинки ліжка, того, яке стояло далі від вікна й ближче до каміна.

Коли затягли останній вузол, Тенардьє взяв стільця й сів майже впритул до пана Білого. За якісь хвилини вираз шаленої люті зійшов з його обличчя. Маріус не вірив власним очам: рот, щойно схожий на звірину пащу, тепер кривився в чемній і майже догідливій усмішці. Тигр перетворився на конторського щура.

Помахом руки Тенардьє звелів відійти бандитам, які досі тримали пана Білого.

— Залиште нас самих. Я хочу поговорити з добродієм.

Усі