Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

— Я тільки одну пригоду розкажу. Про неї на Маркізах і досі згадують. Це було під час великого урагану дев’яносто другого року. Він проплив за сорок п’ять годин сорок миль, один білий чоловік серед канаків, і з усіх їх тільки двоє дістались до берега. Отже, він, білий, перевершив канаків, бо вони всі до одного потонули…

— А ти ж казав, що допливло двоє,— перебила його Пола.

— Друга була жінка, — пояснив Дік. — Канаки всі потонули.

— Та жінка була біла? — допитувалась Маленька господиня.

Грейм хутко позирнув на неї, і хоч вона питала чоловіка, але повернула голову до нього, і він зустрів її прямий, відверто запитливий погляд. Грейм його витримав і відповів теж прямо й відверто:

— Ні, каначка.

— Королева, коли хочеш знати, — додав Дік. — Королева з прадавнього роду тубільних ватагів. Владарка острова Гуагоа.

— І що ж, це завдяки своєму прадавньому родові вона допливла, коли навіть канаки потонули? Чи то ви їй допомогли? — спитала Грейма Пола.

— Та ні, скорше ми під кінець одне одному допомагали, — відповів він. — Ми обоє вже втрачали тяму час від часу — то одне, то друге. Землю побачили на заході сонця — стрімка кам’яна стіна, прибій, бризки аж під небо. Вона вчепилась у мене й почала торсати у воді, щоб вернути до тями. Бо я хотів туди пливти, а то був би кінець.

Вона втлумачила мені, що знає, де ми, й що попід берегом в східна течія, і години за дві вона принесе нас до такого місця, де можна вилізти. Далебі, майже всі ті дві години я або спав, або ж був непритомний. А потім якось очутився — і бачу, що вона в такому стані, як я був допіру, але прибою не чутно. Тепер уже настала моя черга розторсувати її. Та ще минуло години зо три, поки ми вибрались на пісок. Де вилізли з води, там упали й заснули. Вранці прокинулись, бо сонце дуже пекло, перелізли в холодок під дикі банани, я знайшов джерело, ми напились і знов поснули. Вдруге я прокинувсь уже вночі. Напився ще раз і далі спати — до ранку. А вона ще й тоді спала, коли нас знайшов гурт мисливців-канаків, що гнався за козами з сусідньої долини.

— Закладаюся, що це ти допомагав їй, а не вона тобі, якщо вже ціла команда з канаків потонула, — зауважив Дік.

— І вона має бути довіку вдячна вам, — мовила Пола й задирливо глянула просто в очі Греймові.— І не кажіть мені, ніби вона не була молода й уродлива, справжня золотаво-брунатна юна богиня.

— Її мати була королева острова Гуагоа, — відповів Грейм. — А батько — англієць, джентльмен, учений еллініст. Тоді їх уже не було живих, і Номаре сама стала королевою. Вона справді була молода. І вродлива — кращої годі шукати. Але не золотаво-брунатна, тільки золотаво-смаглява — батькова кров, розумієте… Та ви, певне, вже чули всю цю історію…

Він змовк і запитливо глянув на Діка, але той похитав головою.

З-за дерев попереду долинав веселий галас і хлюпіт — вони під’їздили до басейну.

— Коли-небудь ви неодмінно докажете її мені до кінця, — попросила Пола.

— Таж Дік її знає. Невже він вам не розповідав?

Вона знизала плечима:

— Мабуть, не було часу. Або нагоди згадати.

— О, ця історія свого часу розійшлася широко, — засміявся Грейм. — Адже я, щоб ви знали, був морганатичним — чи як це називається — королем людожерських островів або принаймні одного райського острова на південних морях. «Де під пальмами хвиля рожева набіга на опаловий берег…» — промугикав він недбало й сплигнув з коня.

— «І метелики пурхають білі, і над квітами бджоли гудуть…» — підхопила Пола дальші рядки пісні, острогою вгамувала Ферта, що вже був ледь-ледь не вгризнув її за ногу, і зачекала Діка, щоб поміг їй зсісти та прив’язав коня.

— На сигари? І я закладаюся, що ви її не спіймаєте! — гукнув Берт Вейнрайт із самого верху сорокафутової вежі для стрибків. — Стривайте, я зараз!

І стрибнув у басейн «ластівкою» — вправно, майже як спортсмен-професіонал, аж дівчата заплескали в долоні.

— Гарний стрибок! Чудово вимірений, — похвалив молодика Грейм, коли той виліз із води.

Аби не дати взнаки, як потішила його та хвала, Берт негайно заговорив про заклад:

— Хоч я й не знаю, який з вас плавець, Грейме, але пристаю до Діка! На сигари.

— І я! І я! — загукали хором Ернестіна, Лут і Ріта.

— На коробку цукерок, на рукавички, на все, чим ви не побоїтесь ризикнути, — додала Ернестіна.

— Але ж і я не знаю, як плаває місіс Форест, — нагадав Грейм, уже забившися з усіма. — Та однаково, якщо за п’ять хвилин…

— Десять, — заперечила Пола, — а рушати з різних кінців басейну. Згодні на такі умови? Тільки доторкнетесь — я спіймана.

Грейм з таємною втіхою окинув поглядом господиню. Вона була вже не в суцільному білому купальнику — призначеному, певне, тільки для жіночого товариства, — а в кокетливому, за модним кроєм сезону, купальному костюмі з мінливого блакитно-зеленого шовку, майже під колір води в басейні. Коротенька спідничка не закривала знайомих йому круглих колін; на ногах були довгі панчохи тої самої барви й малесенькі черевички, підв’язані стьожечками навперехрест. На голові вона мала купальну шапочку, хвацьку, як і сама Пола в ту мить, коли вимагала десяти хвилин замість п’яти.

Ріта Вейнрайт узяла в руку годинника, і Грейм рушив до дальшого кінця стоп’ятдесятфутового басейну.

— Поло, не ризикуй, бо він тебе спіймає,— застеріг Дік. — Івен у воді як риба.

— А я певен, що Пола йому втре носа, — підбадьорив її Вейнрайт. — І стрибає вона краще за нього, закладаюся.

— А от і програєш, — відмовив Дік. — Мені показували на Гуагоа скелю, що з неї він стрибнув. Це вже як його там не було, після смерті королеви Номаре. Тоді він був ще юнак, двадцять два роки, інакше б він навряд чи зважився на той стрибок. Там є така скеля Пау-Ві, сто двадцять вісім футів над рівнем води. Стрибати з неї за всіма правилами, «ластівкою», не можна, бо нижче є ще два прискалки — зачепишся. Самі канаки стрибали тільки з другого прискалка і не пам’ятали, щоб споконвіку хто хоч раз стрибнув аж із вершка. А він стрибнув. Довів, що таки можна, і тепер його пам’ятатимуть на Гуагоа, поки там житимуть канаки… Ну, ти готова, Ріто? Як скінчиться ця хвилина, давай сигнал.

— Якось аж соромно піддурювати такого славетного плавця, — призналась Пола,