Читати книгу - "Прерія"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Прерія" автора Джеймс Фенімор Купер. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 118 119 120 ... 124
Перейти на сторінку:
був у війську, знов опинився на Міссурі, неподалік селищ пауні. Виконавши свої безпосередні службові обов'язки, він піддався на умовляння Пола, який супроводжував його, і погодився верхи перетнути прерію, щоб відвідати вождя племені й дізнатися про долю свого друга трапера. Оскільки Мідлтон відповідно до своєї посади і чину міг узяти тепер з собою охорону, то ця поїздка була хоч і важка та виснажлива, як усі подорожі по дикому краєві, а все ж не така небезпечна й тривожна, як ота перша подорож. Під'їхавши до селища Вовків, Мідлтон послав до них гінця з дружнього їм племені, щоб заздалегідь попередити друзів, що він тут із загоном, а сам простував неквапом, бо, за індіанськими звичаями, звістка повинна була випередити його появу. Але, на — подив мандрівників, на їхнє послання ніхто не відповів. Спливала година по годині, миля по милі лишалася позаду, а ніяких ознак почесного чи принаймні просто дружнього прийому не було видно. Нарешті загін, очолюваний Мідлтоном і Полом, спустився з плоскогір'я в родючу долину біля селища Вовків-пауні. Сонце вже сідало, і габа золотавого світла висіла над тихою рівниною, забарвлюючи її пласку поверхню в дивовижні тони й відтінки. Ще буяла літня зелень, і на просторому природному пасовиську мирно скубли траву табуни коней і мулів під пильним наглядом хлопчаків-пауні. Пол розгледів у гурті тварин добре знайому постать Азінуса — гладкий, розкоханий, вельми вдоволений осел стояв, опустивши вуха, заплющивши очі, й, очевидно, розмірковував про надзвичайну принадність свого теперішнього безтурботного життя.

Загін саме проминув одного з тих пильних підлітків, яким плем'я доручило охороняти своє головне багатство. Зачувши кінський тупіт, хлопець черкнув поглядом по вершниках, але не здивувався й не стривожився, і знов перевів очі туди, куди дивився доти — в бік селища.

— Тут щось негаразд, — пробурмотів трохи ображений Мідлтон: така поведінка індіанців здалася йому зневагою не тільки до його чину, а й особисто до нього. — Цей хлопчак, звичайно, вже чув про наш приїзд, а то б він негайно помчав сповістити плем'я. Однак він ледь поглянув на нас. Оглянь-те-но зброю, хлопці; може, нам доведеться показати дикунам нашу силу.

— А по-моєму, капітане, ви помиляєтеся, — відказав Пол. — Якщо можна зустріти чесність у преріях, ви знайдете її в нашому давньому приятелі — Твердому Серці. Та й не можна судити про індіанця за звичаями білих. Дивіться! Нас зовсім не зневажають: ген все-таки їдуть нас зустрічати, хоч людей і небагато, і виглядають вони не вельми пишно.

Пол був двічі правий. З-за невеликого гаю виїхали кілька вершників і рушили по рівнині назустріч гостям. Вони їхали повагом, з гідністю. Коли вершники під'їхали ближче, стало видно, що це вождь Вовків у супроводі десятка молодих воїнів. Всі вони були без зброї, на них не було навіть тих прикрас і головних уборів з пір'я, що їх індіанець, зустрічаючи гостя, одягає на знак пошани до нього і як свідчення власної ваги.

Зустрілися дружньо, хоч трохи й стримано. Мідлтон, дбаючи як про свою гідність, так і про авторитет свого уряду, запідозрив небажаний вплив канадських агентів. А що він бажав підтримати вагу тієї влади, яку представляв, то й напустив на себе пиху, що, звичайно, не відповідало його справжнім почуттям. А втім, важко було зрозуміти, що надумали індіанці. Спокійні, сповнені гідності, але не погордливі, вони б могли бути взірцем стриманої чемності, що її годі й намагатися наслідувати котромусь із дипломатів найвитончені-шого королівського двору.

Отак обидва загони їхали до селища. Тим часом Мідлтон устиг обміркувати всі, які тільки міг уявити собі його винахідливий розум, можливі причини такого дивного прийому. Хоч при ньому був перекладач, ватажки загонів привіталися так, що обійшлися без його послуг. Разів двадцять Мідлтон поглядав на свого колишнього друга, намагаючись розгадати вираз його суворого обличчя. Але всі його спроби, всі його здогади були марні. Погляд Твердого Серця був нерухомий, зосереджений і трохи заклопотаний, але ніяких почуттів у ньому не відбивалося. Він сам нічого не казав і, здавалося, не бажав, щоб говорили гості. Отож Мідлтонові не залишалося нічого, як повчитися витримки у своїх супутників і чекати, поки пояснення прийдуть самі собою.

Коли вони в'їхали в селище, то побачили, що всі мешканці зібралися на майдані, розташувавшись, як звичайно, відповідно до віку й становища. Утворилося велике коло, посередині якого сиділи з десятеро головних вождів. Тверде Серце, під'їхавши, махнув рукою; коло розступилося, і вождь проїхав усередину разом зі своїми супутниками. Тут вони спішилися; коней відвели, і чужинці, озирнувшись, побачили навколо себе тисячу поважних, зосереджених, але стурбованих облич.

Мідлтон дивився на них, і тривога його дедалі більшала. Народ, з яким йому було так шкода колись розлучатися, тепер не привітав його ані кличем, ані словом, ані криками. Всі його супутники поділяли цей неспокій, коли не сказати — побоювання. Тривога в їхніх очах поступово змінилася суворою рішучістю; кожен мовчки перевірив, чи на місці зброя, чи в порядку обладунок. Але господарі не виказували ніякої ворожості. Тверде Серце кивнув Мідлтонові й Полу, запрошуючи йти за ним, і підвів їх до гурту людей посередині кола. Тут гості нарешті зрозуміли причину дивної поведінки індіанців, яка викликала в них цілком природне занепокоєння.

У примітивному кріслі, турботливо змайстрованому так, щоб підтримувати тіло прямо, в зручному положенні сидів трапер. З першого ж погляду його друзі збагнули, що приспів час старому сплатити останню данину природі. Його очі були наче скляні і здавалися незрячими, бо в них не відбивалась думка. Він ще більше схуд, і риси його обличчя стали ще різкіші, ніж колись; але більше ніяких змін, коли говорити про зовнішність, не було. Він помирав не від якоїсь хвороби, ні, — в ньому поступово й тихо згасали фізичні сили. Правда, життя ще жевріло в ньому; часом воно ніби зовсім готове було залишити його, а потім, здавалося, знов поверталось до змарнілого тіла, не бажаючи покидати цієї оселі, не зруйнованої ні пороком, ні недугою. Можна було навіть уявити, ніби навколо спокійних вуст старого пурхає душа, якій не хочеться покидати оболонку, що так довго була їй чесним та благородним притулком.

Старий сидів так, що проміння призахідного сонця падало просто на нього, освітлюючи його поважне обличчя. Він був без шапки, легкий вечірній вітрець ворушив пасма ріденького сивого волосся. На колінах у нього лежала рушниця, а все інше мисливське спорядження було поруч, так, що він міг дістати його рукою. В ногах у нього лежав собака, припавши головою до землі, ніби спав; поза собаки

1 ... 118 119 120 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прерія», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Прерія"