Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Здавалося, він забув і рідний дім, і матір, яка народила його на світ… Та вони нагадали про себе, і так, що він вже не міг забути їх до смерті. Якось на корабель доставили листа, адресованого Легрі. Там саме була у розпалі гулянка. Він розірвав печатку і відкрив конверта. З нього випало довге біляве пасмо і обкрутилося навколо коротких, товстих пальців Легрі. З листа він довідався, що його мати померла. Помираючи, вона виявила свою останню волю: розшукати сина і повідомити йому, що вона його пробачила і посилає йому своє благословіння.

Здавалось би, йому мало стати легше, але ні. Якась зла чи просто справедлива сила очорняє все найкраще, перетворюючи його на докори сумління і ще гірше озлоблюючи поганих людей. Образ його доброї, ніжної мами, її передсмертне послання, її прощення — все це лиш розлютило негідника Легрі, бо нагадало про невідворотну розплату за гріхи.

Легрі негайно спалив листа і локон, який мати передала йому на пам’ять про себе. Вони згоріли, але пам’ять залишилася назавжди і обпікала його чорну душу пекельним вогнем. Він заливав ці спогади віскі, вбивав гріховними забавами й богохульством — а вони все одно жили і мучили його. Ночами він зіскакував із ліжка від того, що образ його матері переслідував його, її очі ніжно дивилися, і він відчував, як її пасмо обіймає його пальці. Отже правдиво написано в Євангелії: «Бог є любов, яка поглинає усе». Для чорних душ добро і всесильна любов є найстрашнішим покаранням.

— Триклятий негр! — лаявся Легрі, попиваючи пунш. — І де він це взяв? Маячня якась — те саме пасмо, точно! З попелу відновилося! Але як потрапило до мого негра? Ех!.. Я вже думав: це діло минуле, забуте… Та хіба тут забудеш? Як же тоскно… Мабуть, покличу Еммі. Хоч вона мене й ненавидить, а мусить слухатися. Змушу зійти до мене вниз!

І Легрі вийшов у сіни, з яких тягнулися сходи наверх, просто до кімнати Еммі. Сіни і самі сходи були завалені всіляким мотлохом, ящиками. Тут було темно. Через розбите вікно над дверима пробивалося слабке світло місяця. Повітря тут було затхле, а сирість аж дихати не давала.

Легрі зупинився перед сходами і почав наслухати. Дівчина співала. Йому було страшно чути спів у цьому старому, запущеному домі. Зараз йому було страшно від будь-якого звуку, а тут пісня, та ще така моторошна — один із улюблених рабських наспівів:

Сльози, сльози, плач гіркий

Чує Господь біля свого престолу…

— Проклята дівка! Вбити її мало! — роздратовано бурмотів Легрі, а потім гукнув: — Еммі! Еммі!

Замість відповіді він почув луну, яка лише повторила ім’я дівчини. А дзвінкий дівочий голос співав собі далі:

Навіки прощаються мати і син

Перед престолом Господнім…

А далі знову почувся приспів:

Сльози, сльози, плач гіркий

Чує Господь біля свого престолу…

Легрі ступив на одну сходинку, але завмер. Щось в ньому зламалося. Навіть самому собі йому було соромно зізнатися, що він злякався! Великі краплини поту вкрили його чоло, серце закололо… Йому здалося, що нагорі у пітьмі промайнуло щось біле. «Невже привид покійної матері?» — подумав він, мимоволі сахнувшись назад і ледь не впавши зі сходинки.

— Як не крути, а цього негра чіпати не можна, це зрозуміло! — прошепотів Легрі й, озираючись у темряві, повернувся до вітальні. — Тут якісь чари. Інакше чого б мене в піт кидало? І звідки у нього взявся той проклятущий локон? Ну невже той самий? Та ні, не може бути! Я ж його спалив, він згорів у мене на очах! От чортівня!

Бійся, Легрі! Те пасмо справді було магічне! Каяття і жах сповнили твою душу, коли ти побачив його. Вища сила його тонкими волосинками зв’язала твої безжальні руки, щоб ти і пальцем не торкнувся більше тих нещасних, хто належить тобі.

— Годі спати! Прокидайтеся! — крикнув Легрі до псів, заходячи до вітальні, свиснув і тупнув ногою, щоб їх розбудити.

Але вони у відповідь лише неохоче помахали хвостами. Легрі стало невимовно сумно.

— Може, покликати Сембо і Квімбо? — говорив сам до себе Легрі. — Хай поспівають чи станцюють — розвіють мої сумні думки.

Господар начепив на голову капелюха, вийшов на ґанок і засурмив у ріг — так він викликав своїх помічників.

Коли Легрі ставало самотньо, він запрошував Сембо і Квімбо. Вони то горлали пісень, то танцювали, то зчиняли бійку — це вже залежало від настрою господаря, від того, яку розважальну програму він замовляв.

Коли Кассі вночі поверталася від Тома (а було це близько другої години ночі), вона почула, що у будинку страшенно гамірно: гавкіт собак, дикі верески… Жінка піднялася на ґанок і зазирнула до вітальні. Гоп-компанія була п’яна в дим, всі троє кричали, перевертали все у вітальні догори дригом, співали дурнуватих пісеньок і для повного задоволення корчили один одному огидні пики.

Довго дивитися на це неподобство Кассі не могла. Її аж трусило від зневаги до них.

— Хіба ж це гріх — позбавити світ від такого мерзотника? — прошепотіла вона.

Кассі увійшла в дім з чорного входу і піднялася на другий поверх до Емілі.

Розділ XXXVI

Емілі та Кассі

Коли Кассі постукала до кімнати Емілі, дівчина не відчинила. Жінка увійшла сама і побачила, що Еммі забилася у дальній куток кімнати і сиділа там навпочіпки, бліда і налякана. Дівчина стрепенулася від скрипу дверей, але коли побачила, що це не Легрі, то схопила Кассі за руку і мовила щиро:

— Кассі! Я така рада, що ти прийшла! Я думала, що це… Господи, якби ти тільки знала, що внизу коїться…

— Я знаю це краще за будь-кого! — невесело усміхнувшись, відповіла жінка. — Я цього наслухалася за п’ять років, тож мене вже нічого не дивує і не лякає.

— Кассі, давай втечемо звідси! Байдуже куди, хоч би й на багнище, що кишить зміями! Невже немає шляху для порятунку?

— Звідси лише одна дорога, дитинко, — в могилу… — сумно похитала головою Кассі.

— Не