Читати книгу - "Тисячолітній Миколай"

Вранці я пішов шукати СМЕРШ. Ці не питали, де їм розташовуватися, зайняли розкішний особняк з садом, басейном, розмальованими альтанками і павільйончиками. Говорити зі мною тут не дуже рвалися, тільки завдяки своїй чорноземній упертості зміг я довідатися, що справи офіцерів-полонених «звідти» веде старший лейтенант Пивоваров, а вже тоді розшукав і самого Пивоварова, який набирався снаги для доблесного виконання високих завдань, сидячи в саду над басейном, дно якого було викладене барвистою мозаїкою, і ганяв у воді прутиком.

Я представився, повідомив, що працював разом з майором Михном і прибув сюди теж разом з ним, тобто якоюсь мірою відповідаю за нього, і ось майор Михно зник.

Пивоваров мовчки ганяв своїх рибок. Грубий мужлан, кістляві руки, червона загрубіла шкіра, робітничо-селянське походження так і пре, а бач — аристократичні забаганки! Я покашляв, нагадуючи про себе.

— То що ви хотіли, капітане? — нарешті обізвався старший лейтенант.

— Довідатися, де майор Михно.

Смершівець знову взявся за своїх рибок. Згодом, як найвищу милість, повідомив:

— Там, де треба.

— А точніше? Я повинен знати.

— А я не зобов’язаний відповідати!

Пивоваров кинув прутик, підвівся, обтер руки, глянув на мене риб’ячими очима.

— Вам ясно, капітане?

Тільки тоді я збагнув, який з мене бевзь. Знайшов, кого питати та й як питати! Все на світі потребує відповідної обстановки і належного оформлення. Істина така проста, що я аж засміявся від її усвідомлення. Смершівець подивився на мене ледь стривожено. Перед ним, мабуть, не сміявся ніхто, і мій сміх викликав у його темній душі щось схоже на розгубленість.

— Не бачу причин для сміху, — похмуро проронив він.

— Та тут справа ось у чому, старшой, — переходячи на панібратський тон, взявся я пояснювати, — вся справа навіть не в майорі Михно, а в коньякові.

— В коньякові? Про що ви, капітане?

— Ну, такий собі двадцяти літровий бутиль, обплетений лозою, повен добрячого коньяку. Ми його везли з самого Рейна. Бутиль на двох, все збиралися випити, як тільки станемо на радянську землю, а тепер що ж виходить? Майора нема, а бутиль є. Не везти ж мені його далі самому. От я й подумав… Одним словом, старшой, дозволь запросити тебе на рейнський коньяк.

— Ви помиляєтесь, капітане. Я не п’ю.

— При виконанні — хто ж п’є? А після?

— Весь наш час належить обов’язкові без остачі.

— Ну, а все ж якесь віконце іноді може утворитися? Не віконце, а хоч невеличка кватирка. Присісти хоч на хвилинку, згадати бойових друзів, «где же вы теперь, друзья-однополчане»… Ну, старшой!

Атака була така несподівана, що смершівець ніяк не міг вирішити, як йому повестися. Поки ж він вагався, я наступав.

— Так я жду, старшой. Знайти мене легко, ти ж знаєш. Там, де жив майор Михно. Заскоч, трохи посидимо. Коньячок — не пошкодуєш, що попробував. А нагоди такої може й не бути більше. Ну, старшой!

— Не можу обіцяти, і взагалі…

— Без обіцянок, — заспокоїв я його, — ми люди свої, можна й без обіцянок!

А сам уже знав: прийде, не пропустить нагоди, скористається випадком, бо ще не бачив світ такого хай і найвірнішого слуги вітчизни, що відмовився б випити надурняк. Та ще іноземного коньяку.

Пивоваров пив, як гусак. Пийте, люди, горілочку, а ви, гуси, — воду. Не закусював (не спокушали його й щедро викладені мною заморські консерви), смалив цигарку за цигаркою, мовчки підносив кухлик, перекидав його в рот.

Не знаю, чи були тут у королівських гренадерів кришталі та фарфори, нам зосталися тільки малювання та ліплення на стелях і на стінах: мортири, аркебузи, купи ядер, широкі палаші, колісниці й кінські зади широкі, як піч, — і під цими декораціями навіки втраченої величі бенкетували два переможці великої війни, далекі від пишнот, вишуканості й витребеньок: на розстеленій газетці з фронтовими алюмінієвими кухликами і так само алюмінієвими знаряддями типу «ложка-виделка», видобутими з-за халяви. Пивоваров, хоч уже цілих півроку розлягався в королівських віллах, не забув про своє робітниче походження, не розманіжився душею, не став вередувати, побачивши мізерне моє начиння, він сповідував твердий принцип: важливо, не з чого пити, а що пити.

— Ти таки справді з пивоварів, — не стерпів я, — п’єш, наче пробу береш.

— Я з робітників-металістів. Київський «Арсенал». Чув? Предки мої там від заснування. Од Петра Першого.

— А ти ж як з арсенальців у смершівці?

— В тридцять восьмому від комсомолу рекомендували в органи. Органи ж, сам знаєш, капітане, велика сила.

— З тридцять восьмого, а дослужився тільки до старлейта?

— А це, вважай, дорівнює загальновійськовому підполковнику.

— Виходить, не ти мені, а я тобі повинен козиряти?

— Виходить.

— Ну, гаразд, я вже тобі покозиряю. А ти скажи мені, куди заховав майора Михно.

— Ніхто його не ховав.

— Тоді де ж він?

— Сказано: там, де треба. На спецперевірці.

— Мало він у концтаборах спецперевірявся?

— Не твій клопіт. Треба буде тебе перевірити — теж перевірять, можеш бути певен.

— Про себе я б не питав. Про себе завжди все знаєш сам. А от що з моїм Гаврилом Панасовичем — це питаннячко. Куди ви його поділи?

— Ми ним не займалися. У нас тільки фільтраційні функції. Кожен, хто з’являється до нас, повідомляє, хто він і що. Може назватися хоч і римським папою або маршалом авіації. Це безплатно. Ми слухаємо, складаємо відповідний папір і відправляємо його куди треба. Офіцера — до офіцерського пересильного табору, рядового — до табору для рядових. А вже звідти — на Батьківщину.

— і все? Тоді скажи: куди ти відправив майора Михна, чий коньяк оце п’єш?

Пивоваров довго придивлявся до мене, мабуть, напружено вишукуючи в своєму одурілому від алкоголю мозку інформацію про те, хто ж це такий стовбичить перед ним. Тоді погрозливо поводив у мене перед обличчям оцупкуватим червоним пальцем, поплям-кав губами:

— А це ще треба розібратися: чи він Михно чи Махно.

— Ти що — п’яний чи одурілий від народження! — вигукнув я.

— До твого відома, кап… капітане, п’яним я не буваю ніколи.

— А коли не п’яний, то скажи: куди ти запроторив майора Михна?

— Це, звичайно, таємниця, але можу сказати. Тобі можу. Ти ж наш чоловік. Наш же?

— Питаєш!

— Офіцерів ми всіх — до Франкфурта-на-Одері. Там табір тисяч на п’ятдесят. Може, й на сто. Було дуже багато, тепер менше. Потік вичерпується.

— Я його там знайду, як поїду?

— Не раджу туди їхати. Можуть бути неприємності. Та й не застанеш ти там свого