Читати книгу - "Світанок"

— Джейкобе, — мовила я, ще раз пробуючи переконати його, поки Ренесма потанцювала геть від нас уздовж просіки, шукаючи запах, який їй буде до вподоби, — у тебе є певні зобов’язання тут. Сет, Лі…

Він фиркнув.

— Я ж не нянька для своєї зграї. І зрештою, у них у всіх є обов’язки в Ла-Пуші.

— Такі ж, як і твої? А ти як — офіційно кидаєш школу? Якщо ти хочеш не відстати від Ренесми, тобі варто вчитися вдвічі наполегливіше.

— У мене невеличкі канікули. Я повернусь до школи, коли все трохи… сповільниться.

Щойно він це промовив, як я забула всі свої аргументи, й ми обоє автоматично поглянули на Ренесму. Вона видивлялася сніжинки, які кружляли над її головою і танули, перш ніж прилипнути до пожовклої трави на довгастому гостроконечному видолинку, куди ми дійшли. Її пишна сукенка кольору слонової кості була хіба трошечки темнішою за сніг, а від рудувато-каштанових кучериків парувало, хоча сонце заховалося глибоко за хмарами.

Поки ми спостерігали, вона на мить присіла — а тоді підстрибнула футів на п’ятнадцять угору. Маленькі ручки хапнули сніжинку, й вона легко опустилася на ноги.

Ренесма обернулася до нас зі своєю сліпучою усмішкою на вустах — ніде правди діти, я й досі до неї не звикла — й розтулила долоньку, щоб показати ідеальної форми восьмикутну льодяну зірочку, перш ніж вона розтане.

— Дуже гарна, — гукнув Джейкоб, оцінивши її зусилля. — Та мені здається, що ти пасеш задніх, Нессі.

Вона пострибала до Джейкоба; він розвів руки саме вчасно, щоб вона заскочила на них. Їхні рухи були ідеально синхронними. Вона так робила, коли хотіла щось сказати. Вона й досі не любила говорити вголос.

Ренесма торкнулася його обличчя, мило нахмурившись, поки ми дослухалися до тупоту невеличкого стада лосів, які десь удалині перетинали ліс.

— Зві-і-існо, ти не відчуваєш спраги, Нессі, — трошки саркастично відповів Джейкоб, проте водночас наче вибачаючи її. — Ти просто боїшся, що я знову впіймаю найбільшого!

Вона зістрибнула з Джейкобових рук, легко приземлившись на ніжки, і закотила очі — коли вона так робила, то була неймовірно схожою на Едварда. А тоді гайнула до дерев.

— Краще я, — мовив Джейкоб, коли я нахилилася вперед, начебто збираюся побігти за нею. Він здер футболку й помчав у ліс, на бігу здригаючись усім тілом. — Якщо махлюватимеш, тобі не зарахується, — гукнув він до Ренесми.

Я усміхнулася, побачивши, як за ними закружляло листя, і похитала головою. Іноді Джейкоб видавався молодшим за Ренесму.

Я затрималася, даючи мисливцям кілька хвилин фори. Наздогнати їх буде неймовірно легко, а Ренесма зрадіє, якщо здивує мене розмірами своєї здобичі. Я знову всміхнулася.

У вузенькому видолинку було зовсім тихо й порожньо. Легкий сніжок іще літав у мене над головою, але вже майже не сніжило. Аліса передбачила, що він не ляже ще принаймні кілька тижнів.

Зазвичай ми з Едвардом разом вирушали на полювання. Але сьогодні Едвард був із Карлайлом — вони планували подорож до Ріо, змовлялися поза Джейкобовою спиною… Я насупилася. Коли я повернуся, то стану на бік Джейкоба. Він мусить поїхати з нами. Для нього від цього так само багато залежить, як і для нас, — фактично все його життя залежить, так само як і моє.

Поки думками я зверталася до найближчого майбутнього, очі мої звично оглядали гори, вишукуючи здобич, попереджуючи небезпеку. Я навіть не замислювалася над цим — обережність тепер була частиною мого нутра.

А може, справді була причина для настороженості — якийсь крихітний важіль, який зачули мої загострені, мов лезо, відчуття перш, ніж я це усвідомила.

Коли очі мої ковзнули по гребеню далекої скелі — застиглій блакитно-сірій масі на тлі чорно-зеленого лісу, сріблястий — а може, золотавий? — блиск привернув мою увагу.

Очі мої сфокусувалися на кольорі, якого не мало бути там — далеко-далеко, що навіть орлине око не змогло б розрізнити. Я вдивилася.

Вона теж дивилася на мене.

Це була, беззаперечно, вампірка. Шкіра її була мармурово-біла, у мільйони разів гладкіша, ніж людська шкіра. Навіть за хмарної погоди вона легенько блищала. Якби її не видала шкіра, то зрадила б непорушність. Тільки вурдалаки та статуї можуть так ідеально застигати.

Волосся її було попелястим, попелясто-русявим, майже срібним. Саме цей колір привернув мою увагу. Волосся звисало прямо до круглого підборіддя, розділене проділом навпіл.

Я її не знала. Була цілком переконана, що ніколи не зустрічалася з нею, навіть коли ще була людиною. Жодне з облич у моїх непевних людських спогадах не нагадувало цього. Але за темно-золотавими очима я миттю здогадалася, хто вона.

Зрештою Ірина вирішила прийти.

Якусь хвильку я витріщалася на неї, а вона на мене. Цікаво, чи вона теж одразу здогадалася, хто я така? Я вже майже підняла руку, збираючись помахати, але зненацька її губи легенько скривилися, й вираз обличчя миттю став ворожим.

З лісу долинув переможний крик Ренесми, відлуння Джейкового виття, і я побачила, як інстинктивно скривилося обличчя Ірини, коли виття за кілька секунд долетіло й до неї. Вона метнула погляд праворуч — і я точно знала, що вона там побачила. Величезного червонувато-бурого вовкулаку, можливо, саме того, який роздер Лорана. Скільки часу вже вона спостерігала за нами? Я була певна, що досить довго для того, щоб помітити наші приятельські стосунки.

Її обличчя перекосилося від болю.

Я інстинктивно розвела руками, немов вибачаючись. Вона обернулася до мене й вищирила зуби. Щелепи розтиснулися, і вчулося ричання.

Коли слабкий звук долинув до мене, вона вже розвернулася та зникла в лісі.

— Чорт! — простогнала я.

Я погнала в ліс за Ренесмою та Джейкобом — мені було неприємно, що я втратила їх двох із поля зору. Я не відала, в якому напрямку рухається Ірина та наскільки вона зараз люта. Вампіри дуже мстиві, і це почуття для них не так легко здолати.

Я мчала стрімголов і за дві секунди вже дісталася їх.

— Мій більший, — почула я наполегливий вигук Ренесми, прориваючись крізь густі зарослі терну на маленьку галявину, де стояли вони.

Джейкоб притиснув вуха до голови, побачивши мій вираз обличчя; він поплазував уперед, вищиривши зуби, — ніс його й досі був закривавлений від здобичі. Очі його сканували ліс. Я чула, як у його горлі наростає рик.

Ренесма насторожилася так само, як і Джейкоб. Покинувши мертвого оленя, що лежав біля її ніг, вона стрибнула мені на руки та притиснула з цікавістю долоньки мені до обличчя.

— В мене занадто бурхлива реакція, — запевнила я їх обох. —