Читати книгу - "Ті, що співають у терні"

Опинившись вдалині від Фіони, братів, Люка, звільнившись від безжального і отупляючого тиску, який чинило на неї її попереднє життя, Меґі відкрила для себе існування чистого задоволення; цілий калейдоскоп із думок-візерунків сплітав і розплітав нові незвідані мережива у її свідомості. Вперше у своєму житті вона не займала раціональну мислячу частину свого єства думками про ту чи іншу роботу. З подивом вона виявила, що з усіх бар’єрів проти суто інтелектуальної діяльності, винайти які спромоглося людство, найефективнішим була безперервна фізична діяльність.

Багато років тому отець Ральф якось спитав, про що вона думає, і вона відповіла: про татка і маму, про Боба, Джека, Г’юї, Стю, про маленьких братів, Френка, Дрогеду, будинок, роботу та дощі. Одного вона не сказала йому: що він був найпершим у цьому списку. Завжди. А тепер до цього слід було додати Джастину, Люка, Людді, Енн, цукрову тростину, ностальгію за домівкою — і дощі. А ще книги, які завжди були її рятівним кругом, віддушиною. Але все це приходило і йшло геть незв’язними й заплутаними купами та брилами, обривками ланцюгів… Не мала вона можливості, не мала належної підготовки та освіти, щоб мовчки сісти і подумати — хто ж така Меґі Клірі, Меґі О’Ніл? Що їй потрібно в житті? Навіщо вона з’явилася на цій землі й що про це думає? Меґі страшенно жалкувала про брак освіти, бо це самотужки не виправити, скільки не старайся… Однак тепер у неї з’явився час, спокій, неквапливість лінькуватого неробства — тож лежи собі на піску і намагайся мислити.

«Що ж, почну з Ральфа», — подумала Меґі й розсміялася гірким іронічним сміхом. Не надто добрий початок, але в певному сенсі Ральф був для неї Богом; ним усе починалося і ним закінчувалося. Ральф був у її житті з того дня, коли, ставши на коліно в червонясту від призахідного сонця пилюку на станції в Джилленбоуні, взяв її за плечі, й навіть якщо їй більше ніколи в житті не доведеться побачитися з ним, вона майже не сумнівалася, що остання її передсмертна думка буде про нього. Як це страшно, коли одна людина може важити так багато і так багато означати.

Що вона сказала Енн? Що її бажання та потреби є надзвичайно простими — чоловік, діти, власна домівка. Кохана людина. Здається, це так небагато, щоб вимагати цього від життя, зрештою, більшість жінок усе це мали. Але скільки з тих, хто мали, були по-справжньому задоволені своїм життям? Меґі здавалося, що вона має бути задоволеною, бо все це давалося важко.

Змирися з цим, Меґі Клірі. Меґі О’Ніл. Того, хто тобі потрібен, звуть Ральф де Брикасар, і він ніколи не буде твоїм. Як чоловік, він зруйнував тебе, і ти вже не зможеш бути ні з ким іншим. Що ж, гаразд, із цим розібралися. Припустімо, що чоловік і той, кого кохаєш, не зійдуться в одній особі. Тоді залишається любити дітей, і твої діти даватимуть тобі свою любов. Тобто Люка та Люкових дітей.

О, Господи, милосердний Господи! Втім, який же ж він милосердний? Що він мені доброго зробив? Нічого. Натомість забрав у мене Ральфа. Тому ми з Богом і недолюблюємо одне одного. А знаєш, що, Боже? Я вже не боюся тебе так, як боялася колись. Усе життя я йшла прямою вузькою дорогою, боячись прогнівити тебе. І де я є? Там, де б опинилася й тоді, коли порушила б кожну твою заповідь. Ти шахрай, Боже. Ти демон страху. Ти обходишся з нами, немов із малими дітьми, лякаючи своєю карою. Але я тебе більше не боюся. Бо не Ральфа слід мені було ненавидіти, а тебе. Це все твоя провина, а не бідолашного Ральфа. Він живе в страху перед тобою, так, як колись жила я. І я ніяк не можу збагнути, за що ж він тебе любить. Бо не бачу, що в тобі можна любити.

Але ж як мені кинути любити чоловіка, який любить Бога? Хоч як би я не старалася, скоріш за все, не зможу цього зробити. Він, наче зірка, яку я хочу дістати з неба. Я бажаю неможливого. Тоді припини його бажати, Меґі О’Ніл, от і все. Доведеться тобі задовольнитися Люком та дітьми від нього. Обманом та лестощами відверни його від отого триклятого цукру і заживи з ним десь у далекому степу, там, де навіть дерев немає. Скажеш банківському керівнику в Джилі, що весь майбутній прибуток переходить на твоє ім’я, і що ти збираєшся витратити його на комфортне облаштування свого степового будинку без дерев, який Люк сам не спроможеться тобі купити. Цей прибуток ти використаєш для того, щоб дати Люковим дітям належну освіту і зробити так, щоб вони ніколи ні в чому не знали нестачі.

От і все, що про це можна сказати, Меґі О’Ніл. Так, я Меґі О’Ніл, а не Меґі де Брикасар. Це навіть звучить якось сміховинно: Меґі де Брикасар. Я мала би бути Меґан де Брикасар, хоча завжди терпіти не могла оте Меґан. Господи, та коли ж я припиню жалкувати, що не народила від Ральфа дітей? Ось у чому головне питання, хіба ні? Повторюй собі знову і знову: твоє життя у твоїх руках, Меґі О’Ніл, і ти не марнуватимеш його на безглузді мрії про чоловіка та дітей, яких ти йому ніколи не народиш.

Ось воно! Все стало ясно як Божий день! Безглуздо думати про те, що було в минулому, про те, що слід поховати назавжди. Головне — це майбутнє, а майбутнє належить Люку та Люковим дітям. Воно не належить Ральфу де Брикасару. Бо він — у минулому.

Меґі перекотилася на піску долілиць і розплакалася так, як ніколи не плакала з трьох років: гучні зойки й тужіння, і лише краби та птахи чули її горе та відчай.

Енн Мюллер навмисне вибрала острів Метлок, бо мала намір послати туди Люка, як тільки випаде нагода. Щойно Меґі вирушила в дорогу, як вона послала Люку телеграму, де йшлося про те, що Меґі страшенно потребує його присутності, тому нехай