Читати книгу - "Кіберіада"

він їм лоби розтовкував — голубчик наш, лебедик наш, — примовляли, — як же він справедливо нас лупцює, а тепер отак-о паплюжать, кричать, що глухий був як пень, а скрипалі репетують навіть, що він був паралітик, що погляд мав вовкулацький і від того погляду в барабані дірки пропалювалися, — це може засвідчити присутній тут перкусист, — а я, розгубившись страшенно, щось собі під носа мурмочу, затинаючись, бо ж то сором так брехати, хоча й бачу, що брешуть по щирості, з чистого й сильного почуття, і не можу надивуватися, як же це так, що щира цнота, добра воля і поривання до найкращого можуть спричинити таке оббріхування, таке язикослиняве словоблуддя? Подейкують навіть, що він наврочував, що у мишей від нього молоко пропадало, що кривий був, кульгавий, горбатий, що клишоногість у нього, а як же із клишоногістю до Г. Сф. іти?

А Роговий записує, киває, притакує, однак трохи згодом, під час репетиції, бачу, щось до нас наче поволі чалапає, ми стараємось у мелодії заховатись, аж тут тінь від лапи, і щонайперше того курдупеля, котрий на дзвіночках грав, того заводія малого, — ХАП за вилоги, а тоді другою лапою скрипаля, котрий проти капельмейстера-пенсневика стільки нагалалакав, — ХАП за пасок, і обох, — хоч і дригали ногами, — поніс до шафи, замкнувся там, і крізь наше анданте маестозо почулося: «Хруп, хруп, ням, ням!» — і тільки ми обох і бачили!

Граємо далі, але грання наше купи не тримається, бо в очах темніє. «Da capo al fine![37] — волає Роговик. — Погано, іще раз!» Граємо, і як оркестр вступає, то аж мурашки по спині біжать від повноти звуку й тону, але поміж цих мурашок відчуваю й якихось інших, зовсім не музичних, до того ж ноти плутаю, бо від щохвилинного зиркання у куток мені в очах усе мерехтить. Форте якраз іде, мідні гримлять, але, схоже, ніби якимсь тремтінням послаблені, й тут Горилій відчиняє шафу, провітрюється, на порозі сідає, гикає голосно — це ж йому той, що з дзвіночками, відригується, о Боже Правий, о Гармоніє Сфер! А від того ригання — бо від чого ж іще — смички на фальш з’їхали, а піаніст як замолотить по клавішах, наче його пропасниця тіпає! Капельмейстер роговий кривиться, наче жабу з’їв, — ох, ганьба, на таких інструментах — і так кепсько грати, гидота якась, а не музика, чи не сором вам, ледацюги й гультяї! Нумо ще раз! І викладає нам з-за пульта теоретичні директиви, роздає нам вітаміни й пігулки, приносить нам стимулятори закордонні, у пляшечках, спеціально імпортовані, — не жалкує коштів Його Величність гроль, а проте знову фальш лізе, і тоді скликається Постійно діюча наукова комісія, яка вже що постановить, то так і буде!

Входять поважні дзвінкоціанти по четверо в ряд, стають від нас по праву руку і хто сфальшує в мажорі, тому премію геть, а хто в мінорі, тому штраф. Граємо форте, але знову фальшиво, отож дзвінкоціанти нас штурхають, бо в кожного — метроном і камертон, а проте від загальної штурханини симфонія тільки слабне й слабне, і чути вже люпу-цюпу замість тралі-ралі, і бачу нарешті, в яку я халепу влип через свій потяг до Гармонії Сфер, — вся голова в ґулях…

Та мало ще дзвінкоціантів! Прибувають підкріплення — рахівники, бухгалтери-мелодисти — і при кожнім музиці стає по одному для контролю чистоти звучання, і лічать вони наші тони й півтони, пишуть дебет і кредит, мелодії бюджетують, записують, а проте від скрипіння пер музики як кіт наплакав. «Щось тут не так! — мовить роговий капельмейстер. — Не так! Дзвіночків, певно, бракує. Де дзвінкар? Куди він знову щез?»

Ті, що далі сидять, — у сміх, а ближчі — попригиналися й мурмотять: «Еге ж, нема, факт, що нема, може, розчинився, хе-хе? Може, мелодія його підхопила й геть понесла? А як гадає начальство? Кепські справи, звичайно, що кепські! Злочинець, шахрай, лайдак, галастра втік, викрив себе, ренегат, пес і т. ін.».

І тоді влаштовує нам диригент нараду з практичними заняттями. «Слід знайти глибинні причини фальшування тремтільно-дрижацького!» І всі, один по одному, згоджуються: «Справді, щось нас ніби трохи якось бентежить. Щось такечки нас, — приказують, — з рівноваги ніби виводить. І що воно, — чудуються, — якимось впливом-навівом усім нам перешкоджає й зі шляху до Г. Сф. збиває?» А скрипаль на те: «Я вважаю, що протяги надто сильні. А втім, хтозна, може, я скрипку свою занадто наскрипарував і тепер їй скрипанація потрібна? Моя вина!» А решта бурмоче: «Може, й так, хтозна, ану, дослідімо всю залу, кутки й закутки, може, то миші десь завелися, а ми їх, самі того не відаючи, підсвідомо боїмося?»

Отож підхоплюємось, шукаємо протягів та вентиляції, затикаємо кожну шпарку, навкарачки з лупами мишей шукаємо, врешті познаходили трьох тарганів, одного павука, шістьох бліх і півкопи вошей; вражені такими знахідками, написали протокола й нумо далі шукати, тепер уже — з ліхтариками попід подіумом, у кожній щілинці, але бачу я, що до Шафи ближче, як на шість кроків, ніхто не підступається; отож і я разом з усіма колінкую, кутки обнюхую й, ніби забувшись, сам до Шафи підсовуюсь та інших до неї підштовхую, та ба — ніби струм якийсь по ній пробігає, ніби ми до дроту торкаємось, усі миттю, як чорт від ладану, сахаються, белькочучи: «Ні, тут стіна. Авжеж, стіна як стіна, в ній, крім цегли, цементу, тиньку й вапна, нічого й бути не може!» А як спробував я сам потягтися до клямки, чую, хтось мене геть відпихає, а хтось ще й кусає ззаду. Отож ми й переколінкували всі до спокійнішого місця. А тим часом мені хтось ще й пальцем у око тицьнув. І доходить тоді до мене, що, отак хитромудро шукаючи, ні до чого ми не дошукаємось, і що, все ясно бачачи, нічого ми не побачимо, отож, ошелешений цим спостереженням, навкарачки віддаляюся геть.

Граємо далі, а Горилій ще дужче знай розходиться. То того, то сього — ХАП, — е, ні, думаю, негусто з цього музики буде, бо скрипка ридає: ах, тра-ля-ля, як же грати, як же грати, коли тебе щомиті смердюча пащека поглинути може?! Ми собі піано-піаніссімо, а в очах імла, подих на карку відчуваємо, ще й сморід від того подиху — ніздрі над нами нюшать-винюхують, — чи, може, то він до музики так принюхується, внаслідок варварської своєї натури й загальної некомпетентності, чи як? І що нам з того, що інструменти дзвінкі, коли Горилій нас регулярно дегустує, підкріплюючись,