Читати книгу - "Останній пророк"

— Ти добре сказав, Симоне. Я наче та вередлива дитина. Бачу, що залишаються мені лише фарисеї.

— До кого ж ти хочеш іти?

— Тут, в Єрусалимі, знає мене член синедріону равві Гарім. Хочу піти до нього. Він також має свою школу. — І Єгоханан розказав Симонові все, що знав про Гаріма. Почав про нього випитуватися, але Симон, за своїм звичаєм, ухилявся від пояснень і рад:

— Сам усе пізнаєш, Єгоханане! Лише не будь нетерплячим! Мудрість треба набувати самому, а не сполягати на розум інших. Почни собі з Гаріма. А після, коли вже пізнаєш його ближче, — і я придам тобі своїх відомостей. Бо хто багато має — багато йому і придасться, а хто має мало — і те йому відніметься. Чи не так?

Вони ще довго сиділи під муром винниці, і, коли розлучилися, Єгоханан був цілком готовий іти до Гаріма.

Гарім був здивований, коли побачив його серед своїх відвідувачів. Він навіть уже забув про нього, але зараз же пригадав собі, почувши ім’я Єгоханана, сина Захарієвого, за якого колись був посварився з садукеями. Він уважно вислухав Єгохананове прохання прийняти його до школи, що сходилася в його домі для вивчення закону. Нічого не розпитувався, нічим не цікавився, може тому що не мав часу, бо за Єгохананом ще чекали прихожі, і прийняв його до гурту своїх учнів. Єгоханан почав учащати до Гарімового дому.

Новий, досі малознаний світ фарисейства став Єгохананові таким самим відкриттям, як колись Йосиф. Але яка велика різниця була між обидвома світами! Немов до різних народів належали вони, з різних кінців землі прийшли до Єрусалима. Йосиф говорив завжди лише про загальні приписи, якими керується життя народу. Для нього закон й Ізраель були найкращими, найдорогоціннішими вогнивами у великому світовому ланцюгу інших, також не кепських, законів і народів. Поки його садукейське поступовання супроти закону не здавалося Єгохананові підступним й облудним, — доти він був готовий слухати його науки і навіть боронити її. Але остання подія в Олександровому домі поставила перед ним у всій наготі безплідність садукейських метикувань, і тому тепер з такою щирістю впірнув він у саму гущину фарисейства. Бо для фарисеїв існував лише закон і нарід. Усе інше, що наповнювало світ, інші народи, звичаї й закони, були для них менше ніж ніщо. Закони інших народів були перед лицем Єдиного лише неправедністю й гидотою, їхні жертви й благання — смородом перед його вівтарями, безмежною образою й нахабством. Інші бо народи існували лише дочасно, для того тільки, щоб бути тільки принагідним знаряддям Божої кари на вибраний нарід. А після для того, щоб могли стати вони підніжками його трону, слугами й рабами його нащадків. Аж нарешті, нарешті, на кінці всіх часів, щоб могли зникнути з лиця землі, як бур’ян від вогню, як роса від сонця!.. Хіба ж можна позичати собі від інших народів погляди на світ і людину, на душу й тіло, на посмертне життя, нагороду й кару. То лише садукеї не цураються цього й не ганьбиться Йосиф. Навіщо ж тоді закон й пророки?

Тому що для фарисеїв нарід був ціллю, а закон — засобом, яким нарід осягне обіцянки Єдиного — всією істотою впірнуло фарисейство у виконання закону. Занурилося в гущавину його приписів, які торкалися кожного кроку людини, кожного помислу її, а з ним разом заплутувався в їхню сіть Єгоханан, і то з кожним днем міцніше й міцніше. Але його душа не бурилася. Вона приймала фарисейське вчення, як молоде листя поглинає свіжу ранню росу. Так і має бути. Так і має статися. Щоб бути вартим визволення, треба виконати всі приписи, всі повинності. Для чого ж іншого дав їх Господь? Все нещастя народу від невиконання закону! Але в той час, як садукеї виконують його лише щоб не втратити власного добробуту, — фарисеї плекають його тільки для спасіння народу! Бо вже гріхом є й саме незнання закону, а що ж то говорити про того, хто знає приписи і не виконує їх? Чи ж не тягне він із собою до безодні загиби і гріху цілий нарід, що карається за гріхи кожного свого члена? Виконати всі приписи, виконати до найменшої дрібниці, не пропустити ані одного моління, ані одного омиття — чи ж не значить наблизитися не лише самому до досконалости, але наблизити до неї і цілий нарід? А тим самим наблизити його до визволення й безконечного панування. Тому навіть уночі вставав Єгоханан на молитву, постив так, що аж уста часом тріскалися від спраги, й цілі дні висиджував над законом. Він змарнів і наче виріс у ці дні фарисейської горливости, а веселі парубки Елій і Зофар уже не відважувалися висмівати його. Навпаки, стали з пошаною дивитися на того, хто вже тепер, у такому молодому віці, намагався дорівнювати найученішим й найпобожнішим.

Під впливом нового оточення починав Єгоханан краще пізнавати Єрусалим. Тепер бачив він, що це не лише місто храму, первосвящеників і левітів, жертов, офір і пророчих учнів. Не лише місто Боже, але й місто людське, осередок ізраельського моря, острів спасіння серед його бурхливих хвиль. Бо кожна подія в народньому житті, кожне свято, кожна офіра, кожен спомин про минулість і натяк на майбутність були подувами вихору, що гнав ці хвилі з цілої ізраельської землі, щоб плюскотливо клалися біля стін цього святого міста й Сіону. Сюди ішли не лише молитися, не лише принести жертву, дати обітницю, скласти присягу. Тут бачив Єгоханан, який вплив мали фарисеї. У Гаріма не зачинялися двері від одвідин, в інших фарисейських книжників було те саме. Низько схилялися чола відвідувачів, самої землі аж торкалися руки, уста боязко дотикалися тороків раввінських одягів, і найпотайніші, найпалкіші бажання нестримно пливли з тремітних уст. Бажали, бажали, бажали всілякого. Але найбільше звичайного людського щастя: більше грошей, дітей, поля, здоров’я, кращої жінки. Усе, чим жила проста людина серед простих юдейських піль, чого боялася й чого сподівалася — усе лежало