Читати книгу - "Жінка в пісках"

Яка нісенітниця! Я так заговорююся, що ти можеш глузувати з приводу скальпеля й ножиць хитромудрої форми і невідомого призначення. Якби я був чудовиськом, то обійшовся б і без маски, задовольнився б самими п’явками. Змінились і люди, і боги. Люди почали з епохи зміни обличчя й через епоху, коли обличчя закривали, як арабські жінки або жінки з «Повісті про Гендзі», прийшли до сучасного періоду відкритого обличчя. Однак я не збираюся твердити, що це прогрес. Це можна розглядати як свідчення перемоги людей над богами і водночас покори їм. Тому й невідомо, що буде завтра. Не виключено, що завтра знову настане епоха відмовлення від справжнього обличчя. Але сьогодні не епоха богів, а людей. І в тому, що моя маска імітувала справжнє обличчя, були свої причини.

Але годі. Досить уже причин. І виправдань можна знайти скільки завгодно. Та хоч би скільки я їх наводив, мені не вдасться спростувати тих двох фактів, які ти відзначила. Навпаки, я щоразу більше підтверджую справедливість другого зауваження про те, що маска нічого не робила, а тільки шукала виправдань. Досить ганьби. Якби я виставив себе посміховиськом, зазнав невдачі — нехай уже так, але ж усі мої спроби зійшли нанівець — ось у чому прикрість, та ще й така, що навіть соромно виправдовуватися. Можна впасти у відчай. Бездоганне алібі, необмежена свобода — і ніякого успіху. Крім того, квапливо написавши цей звіт, я постарався власними руками знищити своє алібі, і тепер уже нічого не вдієш. Чи не схожий я цим на імпотента, який тільки в думках утамовує свою жагу?..

Ага, мабуть, ще треба написати про той фільм. Здається, це було на початку лютого. В записках я його не торкався, але не тому, що він не мав до мене ніякого відношення, а скоріше навпаки — він надто стосувався мене... Оскільки я боявся, що згадка про нього охолодить мій запал під час виготовлення маски, я навмисне нічого не говорив. А от тепер, коли дійшов до кінця, забобони вже ні до чого. Крім того, певне, тому, що обставини змінились, я сприймаю його по-іншому. Те, що я побачив, не було простою жорстокістю. Той незвичайний фільм не набрав широкого розголосу, але, думаю, ти пригадуєш собі його назву: «Один бік кохання».

На тихому, застиглому тлі йде легко, наче пливе, струнка дівчина у скромному, але охайному платті, її профіль прозорий, як у феї. Вона йде по екрану справа наліво, а тому видно тільки ліву половину її тіла. На задньому плані — залізобетонна будівля, і дівчина йде, мало не торкаючись її невидимим правим плечем. Щось схоже на сором’язливість у її поставі гармонує із засмученим профілем і ще більше підсилює співчуття до неї.

На тому ж тротуарі, зіпершись на залізне поруччя, стоять троє молодиків з хуліганськими повадками і підстерігають жертву. Один із них, помітивши дівчину, свиснув. Але вона ніяк не реагує — так, ніби позбавлена органа, здатного сприймати зовнішнє подразнення. Інший з компанії, підбурений свистом товариша, наблизився до неї. Звичним рухом хапаючи її ззаду за ліву руку, говорить непристойності. Наче приготувавшись до всього, дівчина зупиняється і поволі обертається до молодика... І лише тепер видно, що її обличчя з правого боку понівечене келоїдними шрамами, нещадно спотворене. (Докладного пояснення не було, але пізніше у фільмі з’являлося слово «Хіросіма», отже, дівчина — жертва атомної бомби). Молодик, проковтнувши язика, завмирає, а дівчина, ніби нічого й не сталося, знову повернула до глядачів свій чарівний профіль, як у феї, іде далі...

Потім вона перетинає кілька вулиць, відчайдушно борючись із собою щоразу, як опиняється на місці, не захищеному нічим з правого боку, або мусить переходити перехрестя (я так хвилювався, що мало не зіскакував з місця), і нарешті підходить до кількох бараків, огороджених колючим дротом.

Ці будівлі теж дивні. Здається, наче ми раптом вернулися на двадцять років назад: у дворі блукають солдати, одягнуті в стару військову форму. Одні з порожнім виразом обличчя, ніби воскресли з могили, віддають накази й самі їх виконують, інші марширують, через кожні три кроки завмирають і схиляються в церемоніальному поклоні. Серед них найбільшу увагу привертав старий солдат, який безперестанку й швидко, наче за ним гналися, бурмотів собі під ніс імператорський рескрипт. Хоча слова стерлись і втратили зміст, зберігся тільки контур і тон.

Це психіатрична лікарня для колишніх військових. Хворі нічого не знають про воєнну поразку й живуть, вірні минулому, залишаючись у часі, що зупинився для них двадцять років тому. Однак дівчина проходить мимо цих похмурих і жорстоких сцен до невпізнання легко і безтурботно. Вона ні з ким не перемовляється, але відчувається, що між нею і хворими існує взаємна приязнь, як між друзями, хоча зараз їм дуже ніколи. Після того в кутку барака дівчина береться прати білизну, а санітар дякує їй за це. Таку безплатну роботу раз на тиждень вона обрала собі добровільно сама. Коли дівчина підводить голову, то в просвіті між будинками бачить, як на залитому сонцем пустирі діти самозабутньо грають у бейсбол.

Згодом сцена міняється — дівчина у себе вдома. Її дім — невеличка майстерня в передмісті, де штампують бляшані іграшки,— похмура, прозаїчна будівля, та коли дівчина повертається до глядачів то лівим, то правим боком, в одноманітній обстановці настає своєрідна зміна колориту, і навіть дешевий ручний прес починає жалібно стогнати. Поки екран з дратівливою точністю відтворює подробиці повсякденного життя, стає ясно, що все навколо переповнюється тривогою за майбутнє дівчини, яке ніколи не настане, і до прекрасної половини її обличчя, яку ніхто не оцінить. Глядач