Читати книгу - "Риб’яча кров"

— Там якась баба, — почула я грубий незнайомий голос, що звучав надприродньо.

«Міражі», — подумала я, коли впала на подушку. Потім повернувся фільм, хоча можливо, він і не переривався ввесь цей час, я сходила в ньому кам’яними сходами вниз, до якогось підвалу, звідки лунали удари. Вони звучали скрізь, розліталися, це було боляче, кожен глухий удар я відчувала в лобі й у скронях. Це гепання тривало нескінченно, я знову відчувала своє тіло, біль у м’язах і піт, що стікав із мене під шарами одягу. Сухість у роті не дозволяла сковтнути, я кашляла й давилася, прагнула напитися, але не мала сил підвестися на ліктях під важкістю двох ковдр. Потім запала в порожнечу, де навіть надсадне биття припинилося, я тільки відчувала, як у мене в голові шумить кров.

Увесь цей жах нескінченної ночі облило холодне світло ранку, який розсвітлювався за вікном. Я почувалася слабким поламаним тілом, яке було викинуто бурею на берег, побите, із безсилими кінцівками на піску. Поворухнула рукою, підвела голову над подушкою. Перевернулася на бік до нічного столика й ложечкою піднесла до губів давно вихололий чай із чашки. Облила ковдру й простирадло, рука трусилася, чай стікав підборіддям на горло й затікав під футболку. До рота втрапило лише декілька крапель, я хотіла набрати ще раз, але скинула ліктем напівпорожню смальтову чашку, калюжка розтікалася на підлозі й зникала під ліжком. Спрага була нестерпною. Я звелася і трохи посиділа на ліжку, ноги спустила на підлогу, було відчайдушне бажання знову лягти й відпочивати, але я підвелася. Схопилася руками за грубу стіну, потім сперлася на ручку дверей, нарешті прочинила їх і пошкандибала через темний коридор до ванної. Мене перепинив раптовий удар в обличчя. Я наштовхнулася на дверцята головного крану для води, чомусь вони стриміли зі стіни, відчинені. Цей біль і переляк мене розбудили. Уздовж стіни я пленталася по сірому коридору до ванної, по пам’яті виставляючи руки поперед себе, щоб не наштовхнутися на морозильник, але його вже там не було. Я увімкнула світло, аби напитися з крану над мийкою. Під ногами хрумтіла відбита штукатурка. Я роззиралася, де я. Немає умивальника, немає крана. Уся система водогону зникла, зі стіни стирчали голі труби. Ванни теж не було, замість неї — у кутку сміття й поламані кахлі. Ані душа, ані труб для води. Уся ванна була розбитою. На землі валялися речі, на них — сліди. Пралки не було. Я відчувала, що спрага здіймається догори моїми порожніми нутрощами, як вогонь, я знову вийшла в коридор, аби напитися в кухні, та знагла відчула на обличчі тверду підлогу коридору. Кахлі в коридорі охолоджували всеньке тіло, яке було схожим на розсипані поліна, без жодного порядку, порозкидувані члени, над якими я вже не мала влади.

Очі розплющилися від світла, що проникало крізь вікно навпроти. На білій стелі були пожовклі мапи, наді мною — скляна посудина, від якої вела прозора трубочка. Я слідкувала за нею очима, аж доки вона не привела мене до мого ж передпліччя із пробитою веною. Шкіра навколо каналу була коричнево-жовта від дезінфекції. Якийсь час я вперто дивилася на лікарняний натюрморт. Срібляста голка, пластир і синець.

Потім з’явилося обличчя молодої дівчини з коротким темним волоссям. У неї були блакитні очі, посміхалася до мене. Раптово відбігла до дверей, ненадовго зникла й повернулася з медсестрою. Так почалося нове життя. Це я усвідомила вже пізніше, коли з’ясувала, де я, як довго лежу на лікарняному ліжку й хто ця дівчина, яка сидить поруч мене. У лікарняному халаті й капцях вона здавалася блідою, але жадібно кусала яблуко й по-дослідницьки прискіпливо мене розглядала.

— Тебе привезли вранці, а зараз уже день. Сестра сказала, що в тебе дегідратація й що тобі треба збити температуру.

Її звали Надя, вона чекала результатів аналізів і виписки. Була місцевою, перукарка з Будєйовіце, до її дому від лікарні близько трьохсот метрів.

— Та дівчина, яка з тобою приїхала, така худа, коротка стрижка, вона ще сьогодні прийде. Я мала сказати тобі це, як прокинешся.

Крім спраги й ґулі на голові, я не відчувала жодного болю, до вечора я сама підвелася й дійшла до туалету. Я була слабкою, але вже чекала на вечерю, хоча Надя від цієї думки лише посміхнулася. Мовляв, цю бурду їсти не можна. Коли залунав стукіт у двері нашої маленької лікарняної кімнатки, мені відразу ж спалахнула думка, хто зараз з’явиться. Анна тримала в одній руці два банани, а в іншій — апельсиновий сік. Мене виповнила радість, я підняла руку з розчепіреними пальцями на знак вітання. І Надя з нею привіталася, ніби зі старою знайомою. Увесь час, доки Анна сиділа біля мого ліжка, вона слухала нас і доповнювала мене, коли я намагалася переказати, що говорив мені лікар.

— Мене відпустять завтра або післязавтра.

Анна у великому пластиковому пакеті принесла мої речі, які ще вранці позбирала в порожній хаті. Документи, щось із одягу, зубна щітка і якась косметика. Сумка із записами, кілька носовичків, коробочка з манікюрним набором, яку мені подарував Петр до Різдва.

— Пан Тушл мені відчинив. Він передав тобі ключі, вони в сумці.

Я стисла їй руку, вона заохочувально посміхнулася до мене. Я розглядала кімнату. «Я не