Читати книгу - "Гадючник. Дорога в нікуди"

Вони почули в себе над головами легкий шум. Видно, Ірен обіперлася на підвіконня. І Роза гукнула голосніше:

— Нарешті хоч подихати можна. Чи не так, Ірен?

У відповідь грюкнула віконниця. Роза попросила брата піднятися нагору.

— Присилуй себе, будь хороший.

Але Дені заперечив: він і так уже двічі умовляв її, а вона — ані пари з уст.

— Заробив же я хоч одну ніч спокійну. Ото вже посплю!

У Рози вихопилось: «Ох, Дені!» — і, вдаючи з себе лиху, вона придушила смішок.

У нежилих покоях потріскували меблі. Ірен заснула в сльозах і тихенько хропіла, тримаючись рукою за люльку. Роза уже з чверть години стояла на колінах, поклавши голову на ліжко; вона не могла зосередитись на молитві і раз у раз збивалася. Зате Дені, простягшись на дивані, вже без колишнього страху думав про те, що в цій самій кімнаті його батько наклав на себе руки. Шкіряні сидіння крісел і досі віддавали запах його улюблених сигар. Дені тепер уже не боявся небіжчиків. Яка втіха побути наодинці з собою! Із завтрашнього дня можна відправляти на продаж виноград. Головне, щоб сварка з Ірен не позначилася на взаєминах із Кавельге. Треба, щоб безглузда колотнеча не доходила до старого. А коли дитину довірять няньці й перестануть годувати супами, після першої ж сварки я перейду в окрему спальню. Цікаво, чи важко буде це зробити? Схоже на те, що Ірен таки любить його… А може, й ні — їй вражено самолюбство, та й тільки. Дені ніколи не вірив, що він може подобатися жінкам. Та він і сам відчував до себе якусь фізичну відразу. Ірен носить його прізвище, живе в замку, стала матір'ю Поля Револю… Чого їй ще може забагнутися? А яка терпляча Роза! Проте й вона покине все це, не витерпить такого життя… «їй всього двадцять два роки… Нікого вона по-справжньому не кохає. А чого я такий певний, що нікого? Її самотність якась дивна. А проте інколи буває досить одної зустрічі… Яке ж у нашім житті все нетривке — просто жах! Усе плине, міняє форму, не зупинити й на хвильку часу, коли життя стало таке, що його можна терпіти.

Роза наслухала порошіння дощу по листю. Яка благодать! Дощик тихий — ні грози, ні граду. Тепер Полеві буде ліпше, бо мине виснажлива спека, а головне, він уже не буде страждати через оту селянську звичку матері — напихати дитині шлунок. А чи могла б Роза більше вболівати за власну дитину? Хто зна, адже її син не продовжував би роду Револю. Дивно, що вона раптом стала надавати цьому такої ваги. Мало-помалу її змагала дрімота, почало хилити на сон. Раптом думка, — вона й сама не могла б сказати, де її вичитала, — протнула їй розум: «Для порятунку дитини жертвувати матір'ю». Ночами, коли йшов дощ, вона думала про близьких небіжчиків, але не тому, що тужила за ними; вона шкодувала, що їх поховано в склепах і тому позбавлено переваг, якими користуються бідняки: їхні останки приймає земля, і небесна волога крізь трави, коріння, пісок доходить до них.

— Ти підготувала її, сказала, що має приїхати нянька? — спитав Дені сестру, виходячи з автомобіля.

Роза відповіла, що не бачила невістки. Ірен веліла подати їй сніданок у спальню.

— Але я попросила її матір, щоб поговорила з дочкою. Марію неважко було схилити на наш бік, — вона й сама добре знає, що Ірен недосвідчена і нічиєї ради слухати не хоче.

Ірен вийшла до столу, трохи спізнившись, очі в неї були червоні й запухлі. Брат і сестра говорили про якихось не знайомих їй людей. Вона сиділа перед тарілкою насуплена, і Роза спитала, що з нею, чи, бува, не захворіла?

— Попоїжте хоч трошки — це необхідно для Поля.

Ірен вибухнула плачем і вибігла з їдальні. Роза подала братові знак вийти за нею. Він устав із страдницьким виглядом. «Нарешті почалася криза, — подумала Роза. — Ще трошки — і хвороба піде нанівець, усе буде гаразд». Брат не вертався; вийшовши східцями на площадку другого поверху, вона почула слова і хлипання.

— Я погоджуюсь, хай приходить нянька… Ти добре знаєш, я не через це плачу… Я зроблю все, що захочеш ти, ти, але не твоя сестра. Ну й чого вона не дбає про власне життя, а лізе в чуже? Чому не виходить заміж, як усі жінки? Чому стримить тут і нацьковує тебе проти мене? Хай тільки насмілиться відібрати в мене малого — я її вб'ю! Еге ж, наперед кажу тобі — вб'ю! Я накою тут лиха!..

Почувся голос Дені, на диво сумирний, тихий голос. Брат закликав до розважливості, просив угамуватися. А що вона розкричалася ще дужче, то Роза повернулася східцями вниз, вийшла на веранду і зупинилась там, прихилившись до стіни.

Година видалася похмура, — ніхто й не помітить цього вечора летючих зір. З відчиненого вікна над її головою долинали крики — справжня буря гніву й ненависті. Роза не могла розібрати слів, та вони для неї нічого й не важили; їй і так було ясно, що вона — причина того відчаю, вона привід і джерело всіх чвар. Чому вона втрутилася? Захищала здоров'я дитини?.. Ні, вона гаразд розуміла, що йшлося не про здоров'я дитини. Це — боротьба між сестрою й дружиною за вплив, за правування. Це звичайна сутичка, яка трапляється у всякій родині, заспокоювала себе Роза. Але ж чому тоді цієї темної ночі, коли навіть не розгледіти примарних дерев, так заходиться її серце? Як стискається воно, як воно ниє! Коли б вистачило їй сили зробити бодай кілька кроків, вибратися звідси, загубитися на отій невиразній стежині; але вона не могла й ворухнутися, ніби тіло її прицвяховане до стіни, тільки тремтіли ноги.

— Ти тут, Розо?