Читати книгу - "Тринадцять градусів на схід від Грінвіча"

похід на «Крістіні» теж забрав немало сил. Однак Касян не думав здаватися. Він ішов другим за Людвігом Уллом і, сам того не помічаючи, поступово втягнувся, пристосувався до ритму. Серце заспокоїлось, дихати стало легше. Йому згадалась розмова з начальником розвідвідділу дивізії, на якого вони змогли вийти, тільки дякуючи вмінню і наполегливості Ролфа. Запам'ятати хвилю, час роботи дивізійної радіостанції, відшукати в ефірі серед десятків тисяч голосів саме те, що тобі потрібно, — на таке годен, мабуть що, тільки великий майстер.

Перебираючи в пам'яті сказане полковником, Касян усе більше переконувався, що його доповіддю залишились задоволені. Мало того, дякували за службу. Полковник так і сказав: «Особлива вам подяка за ініціативу». Це було сказано вже після того, коли він доповів докладно про маршрут групи, про смерть Кілару і Воскобойникова, про події в Хейккі і похід у район Балстада Боярова і Тюрина (від них розвідвідділ не отримав ніяких вістей, хоч і продовжує виходити в ефір з надією почути їх позивні), про інформацію по «Вікінгу», одержану від радянського військовополоненого Бистрова. Доповідаючи, Касян не забув згадати і про втечу майора Енке, який служив в охороні «Вікінга». Розповів також про катастрофу «бофорта» і про те, що слідом за цим англійським бомбардувальником, на якому, певне, летів Енке, на острів прибула група Шлезінгера, яку доставив сюди підводний човен «У-206». Сам обер-лейтенант Шлезінгер на чолі невеликого загону вийшов у район загибелі літака, повне, сподіваючись знайти Енке, а головне, повернути вкрадені Енке секретні папери. Ось після всього цього Касяна похвалили і запропонували поцікавитись, що шукають на острові німці.

А Ролф нинішній справжнім чаклуном. Усе сталося так швидко, що Калікін не встиг наніть відчути, пережити цей так довго очікуваний момент. Потім він відвів Ролфа в медпункт, у сотий раз подякував, побажав швидше одужувати і пішов шукати Людвіга. Побачив його з вікна — старший Улл йшов мостками до «Крістіни». Догнав на причалі і попросився в десятку, що йшла з ним. Людвіг не заперечував, спитав тільки, чи вміє він ходити на лижах.

Біля «Крістіни» стояла Інгрід. Коли Людвіг зайшов до рубки, вона наблизилась до Касяна і сказала: «Я буду чекати тебе, Кассію. Повертайся…» — «Тепер тобі доведеться доглядати за Ролфом. Він зовсім кволий, втратив багато крові». — «Повертайся, любий». Інгрід поцілувала, пригорнулась до нього, завмерла на мить. Кров ударила Касяну в лице, він готовий був провалитися крізь землю — поруч стояв Людвіг і, посміхаючись, простягав йому в'язанку стофікса. Невже він нічого не помітив? До радощів примішувалось почуття ніяковості, навіть вини.

Десятка бігла на північний захід уже близько години, люди потомилися. Коли висока скеля закрила всіх од вітру, Улл підняв руку. Загін зупинився.

— Перекур, чи що? — важко дихаючи, спитав Касяп.

— Відпочивати п'ять хвилин.

Було видно, що темп бігу, який вони взяли спочатку, нелегко витримує і сам командир, хоч у десятці він був міцнішим за інших. Не сходячи з лижні, бійці почали доставати, хто курево, хто флягу з водою, а хто, зачерпнувши долонею розсипчатого снігу, намагався вгамувати спрагу. Рюгос, що йшов за Касяном, повис на палицях, даючи відпочинок ногам. Відчувалося, що перший марш-кидок забрав у всіх немало сили. Касяну стало легше. Зрозумів: стомився не лише він, стомились і інші. Зняв рукавицю, витер спітніле, бурякове від напруги лице і, як Рюгос, повис на палицях. Те, що чекало попереду, вже не видавалось таким страхітливо неможливим, як раніше. Більш за все в поході Касян боявся стати тягарем, морокою, гирею на ногах у А годні га і його хлопців. Та поки що пес, здається, йшло як у інших.

— Присвіти мені, Яне, — почув він прохання командира, що вже встиг дістати з-під маскхалата планшет з картою. — Перевіримо маршрут.

— Тут перевіряй, не перевіряй, а коли так підемо далі — за дві години вийдемо до Грен-Гарбура, — сказав Касян, увімкнувши ліхтарик.

— Нам треба вийти не просто до фьорда, а до Баренцбурга. «Бофорт» упав десь на західному березі. Їхній підводний човен може опинитись там раніше, і тоді ті, хто вже прийшов на місце катастрофи, спокійно, без клопоту, попливуть в Лонгір, а ми залишимось з носом. Ми повинні прийти туди раніше човна і перекрити їм шлях на його палубу. Розумієш? У цьому вся складність завдання.

— Та як не розуміти?

— Необхідно взяти когось із тих, що з Шлезінгером, у полон, тоді про все довідаємось.

— Було таке, брали… Нам би десь на їх слід натрапить, тоді ми їх, рабів божих… — Касян зробив виразний жест і посміхнувся. Йому було приємно відчувати увагу командира, радів і з того, що вони розуміли одне одного без перекладача.

— Що це — рабів божих?

— Гумор, — посміхнувся Касян.

— О, так!.. У нас у Норвегії все на гуморі. Важко живемо.

— Коли важко, без гумору — кранти.

Касян знову повторив свій жест.

Тепер посміхався Людвіг.

— Я думав — не обійтись нам без тлумача. Виявляється, ми чудово розуміємо один одного… Кранти, значить? Молодець, Яне. Це по-нашому, по-рибальському.

— Рибалка рибалку… А ти мене вже зовсім перехрестив. Я не Ян, я — Касян.

— Ну, так, Ян це Іван. А ти що, віруючий?

— Я? Віруючий? Ну, насмішив… Я — войовничий безбожник! — розсміявся Калікін.

Їх розмова, коли на неї подивитися з боку, могла здатися дивною, але їм, що розуміли одне одного через два слова на третє, вона допомагала відчути взаємне довір’я і душевну приязнь.

Людвіг Улл подобався Касяну. Він справляв враження людини великої внутрішньої сили, наче відлитого з надзвичайно міцного і чистого металу. Говорив голосно, як всі жителі гір. Його судження про людей були іноді різкуватими, проте пом'якшені гумором, нікого не ранили до крові.

— Чув про вікінгів, варягів, норманів? Так це були наші предки. Ні, ми й тепер горді з того, що в стародавні часи нами лякали дітей. Ми любили носити кудлаті руді