Читати книгу - "Ходіння по муках"

Калмицьке, обтягнуто-зморшкувате обличчя головнокомандуючого, з напівсивим волоссям йоржиком, було похмуре, як ніколи. Суха маленька рука з золотим перснем, як нежива, лежала на карті. Він один, всупереч порадам Алексєєва, Денікіна та інших генералів, наважився на цей штурм, і тепер, наприкінці першого дня, самовпевненість його захиталась. Але він не признався б у цьому навіть самому собі.

Допущені були дві помилки: перша — це те, що третина військ, з генералом Марковим, була залишена на переправі охороняти обоз; тому перший удар по Катеринодару виявився недостатньо зосередженим і не дав того, чого сподівались: червоні витримали, вчепились за окопи і засіли, видно, міцно. Друга помилка полягала в тому, що до Катеринодара було застосовано тактику каральної експедиції, ту саму, що й раніш в дорозі — до станиць: місто було обложене з усіх боків (на правому флангу — рухом піхоти і пластунів вздовж ріки до шкіряних заводів, на лівому — глибоким обходом кіннотою Ерделі) з тим, щоб заперти всі ходи й виходи і розправитися з захисниками міста і з населенням, як з «бандитами» і «бунтівливими хамами», — розстрілом, шибеницею і шомполами. Така тактика призводила до того, що оборонці міста вирішували — краще вмерти в бою, ніж на шибеницях. «Корнілов усіх намірився погубити!» — кричали по місту. Жінки, дівчата, діти, старе й мале бігли під кулями в окопи з глечиками молока, з варениками й пиро- ззо гами: «їжте, матросики, їжте, солдатики, товариші рідні, обороніть нас…» І продовжували носити захисникам їжу і бляшанки з патронами, хоч усюди, особливо надвечір, скакали вершники і кричали: «Геть з вулиць! По домівках! Гаси світло!..»

Так перший день приніс перемогу червоним. Білі того ж дня втратили трьох кращих командирів, близько тисячі офіцерів і рядових і вистріляли, без відчутної мети, понад третину вогневих припасів.

А з Новоросійська, прориваючись крізь вогневі завіси, прибували і прибували розтріпані поїзди з матросами, снарядами й гарматами. Бійці з вагонів бігли прямо в окопи. Через скупченість і відсутність командування втрати були величезні.

Корнілов, не виходячи з своєї кімнати на фермі, сидів над картою. Він уже розумів, що іншого виходу нема, — або взяти місто, або вмерти всім. Його думки підійшли до грані самогубства… Армія, якою він одноосібно командував, танула, як олов’яні солдатики в печі. Але цей безстрашний і нерозумний чоловік був упертий, як буйвол.

На церковній паперті в станиці Єлизаветинській на сонечку сиділи десятків зо два ранених офіцерів. Зі сходу, то посилюючись, то вщухаючи, доносився гарматний грім. А тут, у безхмарне небо над дзвіницею, пробитою снарядом, раз у раз злітали голуби. Майдан перед церквою був безлюдний. Хати з вибитими вікнами — покинуті. Коло плоту, де на бузку розпукувались бруньки, лежав лицем до землі напівзакритий труп, а на ньому густо сиділи мухи.

На паперті говорили стиха:

— Була у мене наречена, гарна, чудова дівчина, так і пам’ятаю її в рожевому платті з шлярками. Де вона тепер — не знаю.

— Еге ж, любов… Якось навіть дико. А вабить, вабить до колишнього життя… Чисті жінки, ти розкішно одягнений, спокійно сидиш у ресторані… Ах, хороше, панове…

— А тхне-таки цей більшовичок, засипати б його…

— Мухи зжеруть.

— Тихше… Заждіть, панове… Знов ураганний вогонь…

— Повірте мені, це — кінець… Наші вже в місті.

Мовчання. Всі обернулись, дивляться на схід, де сіро- жовтою хмарою висять дим і пил над Катеринодаром. Шкутильгаючи, підходить рудий, худий, як кістяк, офіцер, сідає, говорить:

— Валька тільки що помер… Як кричав: «Мамо, мамо, чуєш ти мене?..»

Згори з паперті промовив різкий голос:

— Любов! Баришня з шлярками… Дурррниці. Обозні балачки. У мене дружина краща за твою наречену з шлярками… і ту послав до… (Злісно фиркнув носом). Та й брешеш ти все, ніякої в тебе нареченої не було… Наган у кишені та шабля — от тобі вся сім’я і все інше…

Рощин, що ходив з гвинтівкою в караулі коло церкви, спинився й уважно глянув на того, що говорив, — у нього було хлоп’яче, з кирпатим носом, світловолосе обличчя, дві виразних зморшки коло рота і старі, важкі, каламутно-голубого кольору очі вбивці, який не проспався. Рощин сперся на гвинтівку (і досі боліла нога), і непрохані думки обсіли його. Спогад про покинену Катю гострим жалем пройшов у пам’яті. Він притулив лоба до холодного заліза штика. «Годі, годі, це — слабість, це все не потрібно…» Він стрепенувся і заходив по свіжій травичці. «Не час жаліти, не час для любові…»

Коло цегляної стіни, зруйнованої снарядом, стояв, дивлячись у бінокль, кремезний, нахмурений чоловік. Гарна шкіряна куртка, шкіряні штани і м’які козацькі чоботи його були забризкані засохлою гряззю. Біля нього в цегляну стіну раз у раз цокали кулі.

Нижче, за сто кроків від нього, розташувалась батарея і зелені снарядні ящики. Коней тільки що відвели до огорожі, і вони стояли понуро, наваливши паруючих кізяків. Обслуга, сидячи на лафетах, сміялась, курила, поглядала в бік командира з біноклем. Майже всі були матроси, крім трьох обшарпаних бороданів артилеристів.

Дим і пил заступали горизонт — лінії окопів, нерівності землі, садки. Те, що розглядав командир, неясно з’являлось і зникало з поля зору. З-за будинку, де він стояв, вивернувся мідно-червоний, в самому тільнику матрос, прослизнув по-котячому вздовж стіни і сів коло ніг кремезного чоловіка, обхопив коліна татуйованими дужими руками, ледь примружив рижі, як у яструба, очі.

— Коло самого берега два дерева, бачиш? — сказав він стиха.

— Ну?

— За ними — будиночок, стіна біліє, бачиш?

— Ну?

— То ферма.

— Знаю.

— А праворуч — дивись — гай. А он дорога.

— Бачу.

— З чотирьох годин там верхівці пробігли, народ почав повзати. Увечері дві коляски приїхали. Там і сидить диявол, більше ніде.

— Котися вниз, — владно сказав кремезний і підкликав командира