Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

На губах у Ашота грала чарівна посмішка, а очі були лагідними й добрими. «Таким він значно приємніший. Не люблю, коли кричить і командує», — подумала Шушик, зустрівшись з ним поглядом.

— Чого ж ти не повернувся? Заблудив? — спитав Саркіс. Він вперше з такою любов’ю і повагою дивився на колишнього свого суперника.

— Я хотів повернутись, але пустельник став мені на дорозі, — сміючись відповів Ашот.

— Який пустельник? Господар нашої печери? — захвилювалась Шушик, злякано підвівши на Ашота блакитні очі.

— Еге ж, наш господар… Мабуть, з глузду з’їхав від самотнього життя… Він реготав у Світлій печері.

— Ти його на власні очі бачив?.. — запитав Асо, якого страшенно злякала така звістка.

— Ні, тільки чув голос…

Пастух посміхнувся.

— Це був пугач, — спокійно сказав він і, вставши, пішов по хмиз.

— От тобі й на! Хіба ж пугач може реготати, як людина?

— Асо й справді злякав пугача у тій печері, — підтвердила Шушик.

Ашот розгублено мовчав.

— Ну, чого ти знітився? — засміявся Гагік, дивлячись на нього.

— Цей регіт дуже налякав мене, — признався Ашот почервонівши і спідлоба глянув на Шушик… — Ні, Асо помиляється, в тих закутках були люди. Один навіть виразно сказав: «Сплю, сплю».

Асо, повернувшись з оберемком хмизу в руках, тихенько засміявся. У відблисках вогнища виразно біліли його рівні, красиві зуби та білки очей.

— А це була сова. Я їх наслухався в лісах. Спершу теж боявся, думав — чорти. Сміються, свистять, скрегочуть, бурмочуть щось… Хочуть обдурити: «Сплю, сплю», а самі от-от накинуться. Батько мені потім усе показав і пояснив. Це вони реготали, ти даремно боявся…

Невже справді пугачі й сови? Добре, що товариші не бачили, в. якому він був стані, не чули, як він божевільно кричав. Соромно було Ашотові своєї слабкодухості і прикро, що він, син мисливця і сам трохи мисливець, не знав такої простої речі — не знав, як кричать пугачі й сови.

Навіть піт виступив на чолі в Ашота. Ой, як соромно!.. Що скажуть у селі, як узнають?.. «Звичайно, Асо ночує в горах і чув, як кричать пугачі. А ми з батьком увечері вже повертаємося з полювання. Ми можемо й не знати», — втішав себе Ашот.

— Годі, не вішай носа! — сказав Гагік. — Ми не менше злякались. Потрапили в одну печеру — не печера, а лікарня: там хтось плаче, там зітхає, стогне… Страшно було, правда, Шушик? Я, звісно, не з лякливих, але теж моторошно було слухати і шкода, що мучаться люди. Серце так і розривалось. Мабуть, Асо знову скаже, що це були пугачі та сови…

— Ні, я ніколи не чув, щоб сови плакали й стогнали… — пастух з острахом подивився на похмурий вхід у печеру барса.

Тепер розсміявся Ашот:

— А це були справжнісінькі сови! Вони плачуть, як діти, пищать, як миші, зітхають…

— Справді, пищали! — зраділа Шушик. — От тобі… Значить… значить, і ми…

— І ви!.. — підхопив Ашот. — Ви теж подумали, що в печерах якісь злі духи. От що буває, коли погано знаєш природу! Виходить, якби ви були на моєму місці, а я — на вашому, то ніхто б із нас не зазнав такого страху. А взагалі, коли в цих печерах нема ніяких чудес, ходімо туди знову! Час здерти з барса шкуру, а то сови й пугачі зіпсують її.

Ашот підвівся з місця.

— Чи вистачить скіпок? Молодець Асо, це, певно, ти розколов ножем — тонкі не гаснуть.

— Все одно гаснуть, Ашот… Коли ми хотіли підвести Шушик, у мене скіпка погасла і у Саркіса, — сказав Асо.

— Як же так? Чому? — здивувався Ашот. — Стривай, де це було?

— Там, де ти знепритомнів.

— А де я знепритомнів? — Ашот задумався. — Так, так, я наскочив на якусь щілину в долівці, і звідти вибивалось чадне повітря…

— Я нагнувся, і скіпка в мене погасла, — втрутився в розмову Саркіс, який починав розуміти, що це щось важливе.

— Ти кажеш, Шушик знепритомніла? А я?.. Оце загадка! А я не лежав над цією щілиною?

— Ні, ти сидів вище.

— Оце і врятувало мене, — сказав Ашот. — Вуглекислий газ важчий за повітря, (він скупчується внизу, пам’ятаєте? Значить, мені загрожувала смеріь, а ви мене врятували, так? Навіть Саркіс брав участь?..

— Як це «навіть Саркіс»? Коли б не він, ми б тебе зовсім не знайшли… Він натрапив на твій слід, — зауважила Шушик і обвела всіх переможним поглядом: «А що я казала про Саркіса?»

Ашот ще не міг зрозуміти того, що трапилось. Якесь чудо!.. Саркіс врятував йому життя!.. Та ще в підземних галереях! Саркіс, якого він — та й не тільки він — вважав колись шкурником! І Гагік з його всім відомим боягузтвом, і ця квола дівчина, яку він взагалі не брав до уваги!.. Адже порівняно з ним усі вони були слабими і безпомічними, — так принаймні він досі вважав. Ні, тут якесь непорозуміння. Очевидно, він погано знав своїх товаришів, неправильно оцінював їх можливості. Чи легкою справою було зайти в це підземне пекло?.. А вони пішли. Де взялися у них сили? Чи, об’єднавшись заради спільної мети, ці сили злилися в єдину могутню силу, як це буває, коли з’єднуєш тонкі й гнучкі лозинки, що разом стають міцними, наче стовбур дуба?

Якийсь час Ашот мовчав, і товариші відчували: в його душі відбувається щось важливе. Та й сам він розумів, що за ці кілька годин дуже змінився.

А втім, не можна сказати, що все це сталося так раптово. Характер Ашота мінявся повільно й непомітно —