Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

Напучення, які він робив товаришам, особливо Саркісу, Ашот, виявляється, повинен був зробити й собі. Хлопець думав, що він безстрашний і сильний, а життя показало, що без колективу і він ніщо.

Ніби підслухавши ці думки, Гагік обережно й лагідно сказав:

— А правильно, друзі: одне без одного ми б давно загинули… Навіть найвідважніший з нас. Правда, Ашот?

Ашот відповів не зразу.

— Ну, що було, те минулося, — промовив він глухо, не підводячи голови. — Пора на барса!.. Беріть зброю!

Він знову став таким Ашотом, як і був, — відважним, Мужнім, самовідданим. В його очах знову палало натхнення.

Бачачи, що товариші ще вагаються, Ашот глузливо запитав:

— Сови, мабуть, вас здорово налякали?

— Знайшов боягузів! — випнувши груди, вихопився Гагік. — Даремно ти нас ведеш, ось що! Два дні ми там по всіх дірках і тріщинах лазили: нема твого барса, втік звідти.

Саркіс і Шушик підтримали Гагіка, але Ашот з ними не погоджувався. Він вважав, що після таких мук і тривог не можна відмовитись од розшуків. Це нагадувало б дії війська, яке, обложивши фортецю і зазнавши багато втрат, у найрішучіший момент раптом розгублюється і відступає. Ні, Ашот не з тих полководців, які так швидко розчаровуються. Але треба спершу умовиш «військо»!..

Хлопець став на коліно край входу в печеру і показав товаришам круглий слід на піску. Відбитки пазурів звіра були виразні і вели в глиб печери. Назад барс не виходив.

— Ну, зрозуміли? Пересвідчилися, що він там? — запитав Ашот. В голосі його дзвенів докір.

— А може, він пройшов через печеру і вийшов через Вівчарню? — навів свій останній доказ Саркіс.

Ашот в’їдливо посміхнувся… Ну, як пояснити цим людям, що ранена тварина не може подолати такий крутий і довгий шлях!

— Він увійшов у печеру й десь тут поблизу, в якомусь темному кутку ліг… — переконував товаришів Ашот. — Хіба ви не бачили, що там ходи розгалужуються?

— Розгалужуються, — признався Саркіс.

— Чого ж тоді ви кажете, що оглянули всі дірки й тріщини? Ходімо! Сором нам, якщо ми не принесемо в село з собою шкуру барса — прапор наших перемог!

Слова Ашота здалися всім переконливими. Його запал вплинув, і слідом за своїм командиром наші друзі знову вступили в печеру барса.

Про те, як небезпека народжує в людях рішучість і відвагу

Залишивши важку зброю біля печери, хлопці взяли з собою довгі списи, якими легко було нападати на звіра; Асо прихопив ще свою нерозлучну герлигу, Гагік — сокиру, Шушик несла смолисті соснові скіпки.

Коли мандрівники зупинились на розгалуженні підземних ходів, Ашот запитав у товаришів:

— Ви були в правому коридорі, від нього відходять вбік інші печери?

— Так. Трохи далі коридор розділяється на два.

— Зрозуміло. Отже, барс не пішов ні праворуч, ні ліворуч — обидва коридори мій вже вивчили: один — я, другий — ви. Тепер зрозуміло, куди нам іти.

Рушили праворуч. Кроків через двадцять відгалужувався хід ліворуч, і мандрівники не вагаючись пішли цим новим для них шляхом, де теж валялись кістки різних тварин.

Полонені Барсової ущелини набули багато досвіду в своїх підземних подорожах, однак несвідомий страх все ж мимоволі сковував їхні серця.

Та й справді, похід на барса — це не жарт. Адже зараз вони могли зустріти звіра. Всі інші гроти були вже оглянуті.

Гагік був незвичайно серйозний, Саркіс ішов не кваплячись, трохи відставав, а Шушик, вглядаючись в обличчя товаришів, намагалася зрозуміти, чи велика небезпека чекає на них.

Тільки Ашот ішов уперед, безтурботно посвистуючи, намагаючись показати, що ніякої небезпеки немає і що взагалі для нього все це дрібниці.

Незабаром на розкиданих повсюди кістках з’явилися сліди крові, і мандрівникам стало ще страшніше. Зосереджено, мовчки йшли вони цими слідами.

Ашот освітив стіни печери, долівку, скерував полум’я смолоскипа вправо і, раптом здригнувшись, відскочив назад. В одній з ніш блиснула плямиста шкура барса…

— Відступіть! — гукнув він.

Хлопці припали до стіни печери. В червонуватому світлі смолоскипів шкура барса палала пурпуром, ніби золототканна королівська мантія, кинута під стіну печери.

Барс повільно підвів голову і важким поглядом каламутних очей подивився на непрошених гостей. Якби життя не згасло в ньому, очі його світилися б холодним фосфоричним блиском, характерним для всіх звірів з родини котячих.

Ашот зрозумів, що барсу лишилось жити лічені години.

— Не тікайте… Він здихає… — прошепотів хлопець.

Проте барс поступово повертався до життя. В ньому почали прокидатися згасаючі сили. Ось він поворушив вусами, підняв тремтячу верхню губу, оголивши свої страшні ікла. Мороз пробіг по спинах мандрівників.

Печера їв цьому місці була досить широка, і вони відійшли далі від звіра.

Тремтячими руками хлопці стискували свої списи, а Шушик інстинктивно підняла з землі камінь… Усі напружено чекали, що скаже Ашот.

— Не бійтеся, — шепотів він, сам добре наляканий і блідий. Хлопець помітив, що, розправляючи кігті і б’ючи довгим хвостом об каміння, барс готується до стрибка. Зіщулившись, як кіт, він усім тілом припав до землі, вигнувши спину дугою. Очі ожили й відшукували жертву. З п’яти постатей, що стояли перед