Читати книгу - "Сучасна фантастична повість, Анатолій Андрійович Дімаров"

Вогонь тим часом пригасав. Я сидів коло нього, безтямно дивлячись на тліючий жар, і отямився аж тоді, коли сховалась у сірому попелі остання жарина. Я поворушив багаття палицею — сірий попіл звився хмаркою, наче курява.

Тільки тоді я відчув, що тіло моє, вщерть покусане комарами, щемить і болить, — був я у спідній одежі. Я встав і роззирнувся. Загрозливо дихала волохата сутінь. Стояв серед мертвого, чужого лісу, в нетрях якого заховано не одну небезпеку. Маленький, кволенький страх спалахнув у мені, наче іскра.

Я йшов дерев’яною ходою через ліс, в ті густющі сутінки і між ті стовбури. Хиталися над головою крони — ішов я, не розбираючи напряму. Кричав десь углибині пугач, а біля однієї із сосон було привішено блідий серпик місяця. Я йшов і йшов. Здавалося, йду я отак вік і вік мені ще йти. Ламали дерев’яні ноги мої хмиз, а руки несвідомо відводили від обличчя гілляччя кущів ї малих дерев. Тільки коли потягло вогким і холодним передранковим вітром, коли засвітилося розмито-синьою барвою над головою небо, я спинився і відчув, що палаю холодним вогнем. Руки в мене тремтіли, а збиті в кров босі ноги щеміли. Я вийшов на узлісся й опинився у невеликому поселенні.

Бив у найближчі ворота, до яких дійшов, дерев’яним кулаком, і від того розходилися сухі луни. Залементували собаки, спершу на тому обійсті, куди я стукав, а тоді на обійстях інших; я перестав бити, тільки стояв перед ворітьми білою марою і хитався. Очі мої були приплющені, а кулаки стиснуті. Отаким мене й застав господар обійстя — я відчув доторк чиєїсь руки і побачив супроти себе височезного вусатого чолов’ягу.

— Чого, чоловіче, собак дрочиш? — прогув він.

— Ради бога, — сказав я. — Прихистіть, бо я падаю з утоми…

Чолов’яга дивився на мене пильними, настороженими очима, тоді зітхнув і повернувся до розчинених воріт.

— Заходь! — буркнув він і пішов на обійстя.

Замоталися, залящали, забилися в ошийниках прив’язані пси, на ґанку стояла заспана жінка в накинутій на плечі свитці, а з дверей визирав парубок, як дві краплі води схожий на жінку.

— Що там таке? — спитала жінка.

— Та ось чоловіка латраки обібрали. Ідіть, ідіть, нема тут на що дивитися.

Жінка й справді засоромилася — був я в самих споднях, — блимнула на мене з прихованою цікавістю і майнула пеленою сорочки.

— Найди-но, Степане, — сказав господар до сина, — якусь одежу чоловікові…

Ми сиділи за столом усі четверо, я залюбки уминав куліш. На мені була простора селянська одежа, і почувавеь я в тій одежі затишно. Ковтав ложку за ложкою, і між тим оповідав цим добрим людям казку, яку чув ще малим хлопцем, і вони захоплено слухали. Ця казка була про мене і про мої пригоди — нічого з того, що насправді.

Здалося мені незвідь-чому, що я із своїм панським життям, своїми примхами і пригодами зовсім був би чужий цим людям: щось пропустив я у житті своїм просте і важливе. Дерев’яні ложки й череп’яні полумиски сподобалися мені страшенно; здалося, в якомусь іншому світі і в іншому житті я жив отак, як ці люди. Убога чиста хата, проста їжа, суворі обличчя, добрі очі на тих обличчях, тиха злагода, яка була в цьому домі, наче повітря; отак би, подумалося мені, жити! Мати дружину й діток і свій власний хліб.

Але ці думки і гарячий куліш розморили мене зовсім, я вже не міг боротися із сном, отож, спрямований господарем, поліз на сіно.

Мене відразу гойднула солодка хвиля, тільки-но ліг я на верету, — відчув глибоке, сите й утішне задоволення. Розслабився й розімлів. Здавалося мені, що доля моя не така вже й непроглядна; був цей ранок, тиша, запах сіна; коло мене грівся великий білий кіт, і сон мій був легкий, як шепіт листя. Він і прилетів звідти, де листя й дерева, де місяць і сонна трава. Я побачив широке поле, а на тому полі копиці сіна, і між тими копицями йде Вітторіо, а поруч з ним біжить, наче пес, лисиця.

— Ну що? — спитав я. — Знову на розпити?

Вітторіо сів на сіні, закусив бадилину, а лисиця почала лащитися до його ніг. Вряди-годи позирав він на мене, але мовчав. Був він, як звичайно, мій любий Вітторіо, і погляд його світився надміру лагідно.

— Це така несосвітенність! — сказав я. — Хто знав, що той дурний жарт так обернеться? Хто знав, що я не стримаю своєї сили другий раз, і третій…

Вітторіо жував травину і мовчки похитував головою.

— А далі? — спитав зрештою, і я задихнувся, настільки благий і добрий був його погляд.

— Далі? — перепитав я. — Хіба я знаю? Хіба я можу що знати, коли все так сплелося?!

Я ще пообідав у тих добрих людей, а тоді знову подавсь у ліс. Господар наділив мене хлібом-сіллю, а я вдячно поцілував йому руку.

— Хтозна, — сказав чолов’яга розчулено, — може, й мене колись поб’є такий трафунок у дорозі…

Я йшов лісом, і наді мною шелестіли дерева. Ще й досі не отямився і не заспокоївся після того, що довелося мені вчинити. Ще й досі був стривожений і наче розполовинений: один «я» ішов лісом і насвистував пісеньку, а другий волочився слідом, маючи зранене тіло. В такому стані я не міг бути корисний удома, тож вирішив перебути ще якийсь час у цьому лісі. Тільки тоді, коли знову зіллються в одно ці два чоловіки, коли зовсім вигояться рани отого другого, я повернуся до рідних.

Отож я простував лісом, занурюючись усе глибше й глибше в його нетрі, у спів пташок і хрускіт хмизу під ногами. Хотілося бути в ньому, як трава і ті