Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Він не те щоб відстав, а геть од усіх одірвався, ризикуючи не встигнути на поїзд. Мусив мчати на відчай душі, та однаково, коли він з батьками приїхав на вокзал, уже зачиняли двері вагонів. Він ледве встиг ускочити до якогось, його підхопили товариші, і поїзд ту ж мить рушив, і навздогін полинули крики, плач, напучування, люди махали руками, хустинками й капелюхами.

Синьйор Лерна вимахував капелюхом аж до останньої миті, хоч і не був певен, що син його бачить. А коли, роздратований тим, що йому не дали часу як годиться попрощатися з Маріно, іще не отямившись як слід, він обернувся до дружини, то не знайшов її біля себе: сердешна зомліла, і її перенесли до кімнати-чекальні.

На вокзалі скоро все вгамувалося. На платформі нікого й не видно. Лише виблискують рейки під безтурботним сліпучим сонцем літнього полудня, а вдалині чути невгавне сюрчання коників.

Екіпажі з тими, хто приїхав попрощатися, повернулись до міста; і коли мати Маріно Лерни опритомніла й відчула, що може вернутися до готелю, жодного візника на станції не знайшлося.

Станційний сторож пожалів її і зголосився піти до сусіднього гаража по омнібус, який, напевно, вже вернувся з міста.

В останню хвилину, коли знесилену синьйору мало що не внесли до омнібуса і він мав рушати, на приступку скочила, невідь звідки взявшись, молоденька білявка в солом’яному капелюшку, прикрашеному трояндами. На ній була чудернацька, надто відкрита сукня, вії та губи дівчини були нафарбовані. Вона нестримно ридала. То була дуже вродлива дівчина.

В одній руці вона тримала маленький вишитий носовичок блакитного кольору, а другою, унизаною каблучками, прикривала праву щоку, на якій палав жахливий червоний знак від ляпаса.

Це була та сама Ніні, яку привіз із Рима лейтенант Саррі.

Батько Маріно Лерни одразу збагнув, що воно за пташка, ця білявка. Мати, як на те, не здогадалася і, побачивши перед собою жінку, так само заплакану, як і вона, не втрималась од запитання:

— Синьйора проводжала чоловіка?

Але та, витираючи сльози своїм ляльковим носовичком, заперечливо похитала головою.

— Брата? — допитувалась мати Маріно.

Але тут чоловік, даючи їй знак, непомітно штовхнув її ліктем.

Дівчина, мабуть, помітила це; так чи інак вона збагнула, що літня синьйора недовго помилятиметься щодо неї, і не відповіла.

Та водночас вона збагнула і щось інше, куди прикріше. Вона зрозуміла, що не дала матері поплакати, бо тепер ця старенька погребує змішувати свої сльози з її сльозами.

Але хіба ж її сльози не щирі? Хіба не від болю, тільки набагато незвичайнішого, ніж такий зрозумілий і природний біль матері?

Так, у Римі Ніні перебувала не з одним лише Саррі, вона належала багатьом його товаришам з офіцерської школи і — хто знає? — може, й тому юнакові, за котрим так побивається старенька мати.

Ще сьогодні вона обідала з ними, з десятьма. То була справжнісінька оргія! Що вони тільки з нею виробляли, а вона їм усе дозволяла: нехай, бо шаленіючи, вони хотіли поринути в забуття, сердешні хлопчики, перед тим як вирушати на війну. Під кінець вони жадали оголити їй груди, просто там, у тратторії, на очах у всіх, вони ж бо знали, які в неї високі, майже дівочі маленькі груди. І цим навіженим заманулося будь-що окропити їх шампанським! Вона все їм дозволяла: торкати, цілувати, щипати, стискати, пестити, аби вони понесли з собою туди, на війну, живий спогад про її тіло, створене для кохання, понесли туди, де завтра смерть, можливо, забере їх одного по одному, цих гарних двадцятирічних юнаків. Вона так сміялася разом з ними, а потім так, о Боже… Потім розцілувала їх востаннє… Тоді-то вона й дістала від Саррі цього жахливого ляпаса, від якого й досі пашить щока. Але ні, ні, вона на нього зовсім не сердиться…

Так годі, вона має, теж має право дати волю сльозам, не ображаючи цим стареньку матір. Правда, та не заважала їй плакати, але чомусь сама перестала, бідолашна стара пані. А їй же так треба виплакатись!

Ніні намагалася стримати свої сльози, аби не заважати матері плакати. Але марно: що дужче вона стримувала сльози, то бурхливіше вони лились їй з очей. А ще як подумає про те, що їй і плакати зась! Нарешті, знемагаючи від жорстокої муки, ковтаючи сльози, вона простогнала:

— Бога ради… Бога ради… Я не можу нічого з собою вдіяти, синьйоро… Ці мої сльози… Я також маю право плакати… Ви горюєте за своїм сином… А я… Не за ним саме… за іншим, котрий вирушив разом із ним і вдарив мене за те, що я плакала… Ви плачете за одним… а я за всіма… Мені жаль усіх… і вашого сина… всіх… усіх…

І вона затулила обличчя руками, не витримавши суворого погляду матері, сповненого ревнивого осуду, що його всі матері відчувають до жінок її штибу.

Занадто підкосив матір від’їзд сина. І тепер їй потрібні були спокій і тиша, а «ця» не тільки дратувала її, а й ображала. Думка про те, що син іще цілі два дні не наражатиметься на небезпеку, дала їй благодійний перепочинок. І вона відчула, що може дозволити собі виявити жорстокість, і виявила її. На щастя, їхати від вокзалу до міста було недалеко. Тільки-но омнібус зупинився, вона зійшла, навіть не глянувши на свою попутницю.

Наступного дня синьйора Лерна з чоловіком верталися додому в Рим; на станції Фабріано, з вікна вагона першого класу вони знову побачили біляву попутницю, яка квапливо шукала вільного місця в поїзді. З нею був якийсь юнак; вона тримала в руках букет квітів і сміялася.

Синьйора Лерна обернулася до чоловіка і проказала голосно, так щоб її почула білявка.

— О! Подивись-но, це та, що всіх оплакувала!

Дівчина спокійно обернулася і глянула на неї без гніву й роздратування.

«Бідолашна матінко, добра й нерозумна, — казав її погляд. — Чи тобі невтямки, що таке це життя? Вчора я плакала за одним. Сьогодні мушу сміятися до іншого».

© Український переклад. В. Б. Чайковський, 1991.

Донна Мімма

1. Донна Мімма від’їздить

Коли донна Мімма, накинувши блакитну хустку, прямує вулицями містечка, залитого сонцем, то здається, ніби легка її постать, іще рухлива й струнка, закутана в скромне чорне «манто», довге, з опушкою, зовсім не відкидає тіні, — ані на дикий камінь завулків, ані на бруківку просторого майдану.

І нічого дивного, адже донна