Читати книгу - "Пастка"

— Покваптеся трохи, чуєте? Діло саме не зробиться, якщо стояти стовпом... Ну ж бо, жвавіше, я не хочу хлюпати в цій воді до самої ночі.

А потім, уже тихіше, злісно додала:

— Хіба я винна, що ваша донька хвойда?!

Жервеза цього, мабуть, не почула. Вона знову почала шурувати підлогу: зігнула спину, припала до землі й почала важко плазувати, немов жаба. Обіруч узявшись за щітку, вона котила перед собою чорну хвилю, що заляпувала її брудними бризками до самісінької голови. Їй лишалося тільки зігнати грязюку за поріг, до рівчака, і протерти підлогу ще раз.

Тим часом, перервавши мовчанку, заговорив Лантьє, що нудився без діла.

— Знаєте, Баденґу, — озвався він, — учора на вулиці Ріволі я бачив вашого начальника. Він збіса підупав; видно, й пів року не протягне... Ох, дідько! З таким-то життям!

Він говорив про імператора. Поліцейський, не підводячи очей, різким тоном відповів:

— Якби ви були при владі, то теж не були б таким гладким.

— О! Голубе мій, якби я був при владі, — вів далі капелюшник, удавши, що враз посерйознішав, — справи йшли б трішки ліпше, моє вам слово... Наприклад, їхня зовнішня політика. Їй-богу, від неї останнім часом аж у піт кидає! Кажу вам, якби я знав якогось журналіста, я б надихнув його своїми ідеями...

Лантьє все розпалювався. Догризши льодяники, він відкрив коробку й почав тягати з неї шматочки пастили, які ковтав, жваво жестикулюючи.

— Усе дуже просто... Передусім я відновив би Польщу, створив би велику скандинавську державу, якої б остерігався північний гігант... Далі я зробив би республіку з усіх отих німецьких князівств... Щодо Англії, її навряд чи варто боятися; якщо буде смикатися, я відправлю до Індії стотисячне військо... А до всього, погнав би костуром у спину турецького султана до Мекки і папу до Єрусалима... Що скажете? Був би в Європі порядок. Баденґу, ось погляньте сюди...

Він замовк і взяв у жменю п’ять чи шість шматочків пастили.

— Дивіться! Упорався б так само швидко, як з оцим.

І вкинув до роззявленого рота всі шматочки один за другим.

— Імператор має інші плани, — відказав поліцейський по довгих роздумах, що тривали хвилини зо дві.

— Та годі вам! — розлючено крикнув капелюшник. — Знаємо ми його плани! Європа сміється з нас... Кожного дня тюїльрійські посіпаки витягають вашого начальника з-під столу вкупі з двома великосвітськими шльондрами.

Тут Пуасон звівся на ноги, підійшов до Лантьє і, поклавши руку на серце, мовив:

— Ви ображаєте мене, Оґюсте. Сперечайтеся, але не переходьте на особистості.

Віржіні врешті не стерпіла й попросила чоловіків дати їй спокій. Європа була їй до одного місця. Як двоє чоловіків, що сходилися в усьому іншому, могли без угаву гризтися через політику? Кілька хвилин вони ще бурчали щось про себе. Потім поліцейський, щоб показати, що більше не сердиться, приніс вічко до коробочки, яку саме доробив; він оздобив її написом: «Оґюстові, на згадку про дружбу». Лантьє, дуже влещений, відхилився на стільці назад і так розвалився, що мало не ліг на Віржіні. Пуасон дивився на них своїми каламутними очима, в яких нічого не можна було прочитати, так само як нічого не відбивалося на несвіжому, як запліснявіла стіна, обличчі, але кінчики його рудих вусів самі собою раз у раз так дивно посмикувалися, що інший чоловік, менш певний своєї справи, ніж Лантьє, почав би непокоїтися.

Цей пройдисвіт Лантьє відзначався спокійною нахабністю, що так подобається жінкам. Коли Пуасон відвернувся, у нього зродилася чудернацька думка — поцілувати пані Пуасон у ліве око. Зазвичай він поводився сторожко й хитро, але коли мова заходила про політику, він одважувався на все, аби лишень в очах жінки взяти гору над супротивником. Ці пожадливі пестощі, зухвало вкрадені за стражниковою спиною, були його помстою імперії, що перетворювала Францію на дім розпусти. Та цього разу він забув, що поруч була Жервеза. Вона саме протерла начисто підлогу й стояла біля прилавка, чекаючи на свої тридцять су. Той поцілунок анітрохи її не схвилював, наче то була звична справа, що зовсім її не стосувалася. Віржіні, схоже, трохи дратувалася. Коли вона кинула тридцять су на прилавок перед Жервезою, та не ворухнулася, немов усе ще чогось чекала, мокра й жалюгідна, мов собака, якого витягли з канави.

— То вона вам так нічого й не сказала? — нарешті запитала вона капелюшника.

— Про кого це ви? — перепитав він. — А, так, Нана!.. Та ні, більше нічого. Ох же й губки в тієї обірванки! Як горнятко полуниць!

Затиснувши в жмені тридцять су, Жервеза пішла собі геть. Її стоптані шкарбани чвакали, як дві помпи, — такі собі музичні черевики, що вигравали свою арію, залишаючи на тротуарі відбитки широких підошов.

П’янички кварталу казали, що Жервеза пила, щоб забути про падіння дочки. Та й сама вона, коли підходила до шинквасу перехилити склянку горілки, прибирала трагічного вигляду й, заливши її у горлянку, повсякчас повторювала, що хоче швидше сконати. У ті дні, коли приходила додому п’яна, як хлющ, вона белькотіла, що це все через її горе. Але порядні люди знизували плечима: усі знали, як це наступати на корка в «Пастці» й спихати все на горе. Горе в пляшці — так це мало б називатися. Безперечно, спочатку Жервеза ніяк не могла перетравити втечі Нана. Усе, що лишилось від її гідності, бунтувало всередині неї; звісно, жодній матері не хочеться думати, що саме цієї хвилини до її дівочки підбивається перший-ліпший. Але вона надто вже отупіла, памороки їй зовсім забило, а серце було пошматоване, щоб довго відчувати сором. Він охоплював її й одразу минав. Іноді цілими тижнями, коли Жервеза не думала про свою малу хльорку, все у неї було добре, аж поки раптом її охоплювало розчулення чи гнів — часом надголодь, а часом з повним черевом, — нагальна потреба піймати Нана в якомусь закапелку, де вона, може, поцілує її або, може, дасть лупки на догоду своєму скороминущому бажанню. Врешті-решт вона втратила будь-яке уявлення про гідність. Але ж Нана належала їй, хіба ні? А коли в людини є якась власність, то їй аж ніяк не хочеться, щоб та власність пішла за вітром.

Щойно її опосідали такі думи, Жервеза починала сновигати вулицями й роззиратися, як жандарм. Ох, якби ж то лишень побачити свою поганку!