Читати книгу - "Покоївка для незвичайного актора, Анастасія Бойд"

Вранці підстрибнула від будильника, і насилу вирушила готувати сніданок для Крістофа. Так рано я не прокидалася навіть для роботи в готелі. В домі тихо. Господар, мабуть, ще спить. Вигадала меню з продуктів, які знайшла в холодильнику, і до шостої ранку все було готове. Сподіваюся, ці страви сподобаються йому так само, як і вчорашні. 

– Доброго ранку, Софі, - на кухні з'явився Крістоф, вже красивий, в костюмі. 

– Доброго ранку. Смачного, - я поставила біля тарілок чашку з кавою, і він одразу сів, почавши їсти. Я ніяково знаходилася поруч, очікуючи, що Шері мені заплатить, і я піду.

– Ви ще думали над тим, що робитимете далі? - несподівано спитав Крістоф, смакуючи сніданком. Боже... Мабуть, я тут надовго.

– Зараз поїду додому, а потім зізнаюся в усьому батькам, і як буде так і буде. 

– Яка ви пасивна... - зневажливо зітхнув Шері. – Що ж, я не ваш вчитель, і не наставник, тому вмовляти не буду. Проте, телефонуйте, якщо передумаєте. Ваша кімната чекатиме на вас, і не тільки вона, - це наче був натяк на нього, але він так спокійно це сказав... Тому, навряд чи.

– Гарантую, що цього не станеться, - усміхнено закотила я очі. – Мені не стане раптом зручно від ночівлі у вашому будинку. Ці обставини точно не зміняться.

– Подивимося. Будь-які обставини мають властивість змінюватися, особливо, якщо є бажання, - Крістоф хижо подивився на мене з-під бровей, і поблажливо посміхнувся. Треба йти негайно звідси.

– Я вже поїду. На все добре, і бажаю знайти когось замість мене.

– Зачекайте, - він витер рот серветкою, і встав з-за столу. – Я відвезу вас додому. 

– Не треба, я не додому.

– Тоді відвезу не додому. Зачекайте. Тим паче, що я ще не заплатив вам за роботу, - він навіть не давав можливості посперечатися.

– Добре, але це востаннє я вас слухаюся.

Крістоф зневажливо посміхнувся, закотивши очі, перерахував мені непогану суму на картку, і ми поїхали. Дякувати Богу, їхати недовго, тому нам вдалося зробити це мовчки. Я вирішила навідатися до кав'ярні. Налаштуюся на розмову з батьками, і піду на страту.

– До зустрічі, мадемуазель Ріше. Гарного дня, - з черговою ввічливістю, попрощався Крістоф. Це все на краще, але чомусь трохи сумно, що ми більше не побачимося. Непогана пригода, яка закінчилася без тяжких наслідків.

– Прощавайте, мсьє Шері. Ви були класним працедавцем, хоч і так недовго, - глузливо сказала я, але його загадкове кам'яне обличчя мене спантеличило. 

Це вже не мої справи, чому Крістоф так дивився, але все одно дивно, що він нічого не відповів, не пожартував, не посміхнувся... Настільки впевнений, що я ще приповзу? Або щось задумав? Або образився? Мені має бути байдуже. Це лише чоловік, на якого я мастурбувала рік. Не більше, не менше. Дідько... Звучить просто жахливо. Добре, що про це ніхто не дізнається. 

Я увійшла до кав'ярні для ранкового релаксу. 

– Привіт, лялечко, - одразу ж посміхнувся Поль, і я сіла за барну стійку. Біс з ним, я маю нагадати йому за побачення, щоб відволіктися від вологих мрій про Крістофа.

– Доброго ранку, білявчик. Де дівчата? - я огледілася, і не помітила жодної офіціантки.

– У Марі захворіла дитина, а Назі милується з босом.

– Назі повернулася з весільної подорожі? - я трохи підбадьорилася, почувши, що друга офіціантка тут, бо з нею було цікавіше спілкуватися. Назі одружилася з власником цієї кав'ярні, і крім роботи тут, була ще й письменницею.

– Так, ще вчора. Це взагалі дивно... Нащо їй працювати, якщо вона майже весь час проводить у кабінеті Марка? Мати стосунки з босом це такий треш, - пробухтів Поль, наче дідусь, який не розуміє сучасних поглядів.

– Назі подобається в кав'ярні, постійні відвідувачі її люблять, і мріють, щоб саме про них вона згадала в своїх книгах.

– Для цього не обов'язково працювати. Достатньо просто сидіти цілий день за столиком з ноутбуком, і ходити розважатися в кабінет боса. 

– Ти такий токсичний, через відсутність дівчини? - насупилася я, і відчула сумніви, що побачення з Полем – гарна ідея.

– О, Боже. Ніби всі людські проблеми зводяться до стосунків, - роздратовано цокнув він. Авжеж, справа в цьому. – До того ж, ти відмовила. З ким мені зустрічатися накажеш?

– Доведеться погодитися, щоб врятувати тебе від раннього старіння. Бо ти вже як дідусь, який заздрить молоді, - посміхнулася я, і Поль примружився. 

– Тобто, ти зараз мене запрошуєш на побачення?

– Ні, це ти запрошував мене на побачення, і ось тепер я погодилася.

– Цікаво. Ти тоді, начебто, сказала ні, - який же він нудний. 

– Добре, передумав – так і скажи.

– В жодному разі, але... Той випещений чоловік не буде проти? - вкрадливо спитав Поль про... Крістофа? Але чому? – Він тоді так владно сів поруч, витріщався на тебе, ніби ти з ним, торкався... Хто цей татко?

– Який абсурд ти верзеш, - обурилася я, зціпивши руки. Нащо мені виправдовуватися? – Він просто пропонував роботу, але я відмовилася. Постоялець з готелю, хотів переманити до себе 

– Ти брешеш, - з підозрою посміхнувся Поль. – Але на побачення ми підемо обов'язково. Нам обом треба розвіятися.

Я посміхнулася, збираючись відповісти щось дотепне, але мій телефон завібрував, і я побачила батька на екрані. Наче і налаштовувалася на розмову, а все одно не готова. Хоча, батько ще нічого не знає... Він має бути добрим зараз.

– Салют, тату! - насилу вимовила я, намагаючись не хвилюватися. 

– Коли ти збиралася сказати, що тебе вижбурнули з готелю?! - о, ля, ля... Навіть не привітався. Це погано. Дуже погано. 

– Тату, насправді...

– Мені все одно, що сталося на твою думку. Твій керівник Анрі все нам розповів, і цього достатньо, щоб нарешті взяти справу в свої руки, - суворо сказав він, і мені стало зовсім страшно. – Ввечері серйозно поговоримо, і будеш готуватися до вступу. Досить розваг.

– Тато... - протягнула я у слухавку, але він скинув виклик.