Читати книгу - "Жизня"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жизня" автора Олег Геннадійович Сенцов. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 30
Перейти на сторінку:
балі всі аплодували, задоволені. І я аплодував, задоволений. Мені вручили диплом першому, як найкращому учневі, і навіть говорили щось про «велике зростання і великі звершення», та мені було гидко.

Я закінчив школу, вступив до інституту на державне відділення, на вельми престижний факультет, самотужки. Там був дуже великий блат, і пробитися туди простому смертному зі села було вкрай важко, та я зміг, останнім у списках серед золотих медалістів, але зміг. Перед тим родичі пропонували їхати в інше місто, вступати стовідсотково в інший виш, куди я не хотів, на спеціальність, мені нецікаву. Я відмовився. Я хотів вступити саме туди, куди вступав, усупереч батькам, практично без шансів на успіх. Я нікого не слухався, робив, що бажав, — і досягнув свого. Щоправда, буквально через півроку навчання, після першої сесії, я надто вже розчарувався в нашій вищій школі, де студенти вдають, що навчаються, а вчителі, що навчають. Я забив на все, різко став трієчником, прогульником, порушником дисципліни — і провів у стінах інституту прекрасні п’ять років свого життя. Та це вже зовсім інша історія.

До школи я все-таки ходив не марно, вона мене дечому таки навчила. Не обчислювати трикутники — мені це ні до чого. Я навчився в ній ніколи не здаватися й не розмінюватися. Не здаватися. Не розмінюватися. А ще — зовсім не обов’язково прагнути бути як усі.

Заповіт

Усі ми помремо. І я, на жаль, не виняток. Усім би хотілося пожити якомога довше — і тут я теж, на щастя, не виняток. Ні, я би не хотів жити надто довго, до ста років, аби останню чверть свого віку нидіти, гибіти й скніти на всіляких стимуляторах і препаратах. От аби більше пожити молодим, повноцінним життям, отримувати від нього багато задоволення і дарувати його іншим, ходити або краще бігати, спати ночами чи не спати — і щоб усе це вирішував я сам, а не мій організм укупі з моїм лікарем.

Таким життям я хотів би жити якомога довше. Та це неможливо. Усі ми помремо. Усі ми після смерті станемо шматками гнилого м’яса, заритого на глибині двох метрів. Нас їстимуть черви, а наші добропорядні родичі приходитимуть на наші могилки, вдягатимуть на обличчя смуток, стоятимуть навпроти хреста чи пам’ятника й дивитимуться на портрети, геть забувши, що хрести ставлять у ногах покійних, і тепер уся скорботна братія дружно стоїть на голові небіжчика й розчулено дивиться на його портрет на граніті. Потім вони дістають принесену їжу й випивку, пригощають усіх, виключно з покійником, від якого час уже мало що залишив, — а квіточки все цвітуть.

Я не хочу, щоби по моїй голові топталися, навіть після моєї смерті, не хочу в пам’яті своїх нащадків залишитися портретом на шматку граніту, не хочу, щоб на моїй могилі влаштовували тризни. Я взагалі не хочу привертати до себе увагу, ні зараз, ні, тим більше, після смерті. Я не хочу, щоб у мене була могила.

У дитинстві, у чотири роки, я побував на похороні свого діда. Зазвичай діти в такому віці не пам’ятають себе і вкрай рідко пам’ятають найяскравіші події. Але я запам’ятав той похорон. Я пам’ятаю дуже мало. Але пам’ятаю головне: як я стою на краю могили на купі землі разом з іншими родичами. А потім, після похорону, сталося одкровення: мені сказали, що діда вже не викопають назад, що він умер — і це назавжди. Усе дитинство мене переслідував той жах: вечорами й ночами я бачив чорну могилу в розрізі й тіло в білому савані, яке в неї опускають. То було дідове тіло, але я уявляв і розумів, що рано чи пізно то буду я сам. Ніколи не водіть своїх дітей на похорон.

У дитинстві я боявся, що помру. Тепер я не боюся — тепер я точно знаю, що помру. У дитинстві я боявся чорної могили — тепер просто не хочу в ній лежати.

Усі ми помремо. Кожен помре по-своєму. Хтось тихо і спокійно — так зачиняють двері в дитячу кімнату, де щойно заснули діти. Хтось у муках і криках, як при народженні. Не знаю, як помру я, але мені точно не хочеться вмерти безпомічним старцем у ліжку, під позіхання родичів.

Одного чоловіка спитали, як би він хотів померти. Чоловік відповів: «З криком «Ура!», з автоматом у руках, з ротом, повним крові». Я б теж так хотів, бо це красиво, бо це по-чоловічому. Але так не вийде. Красиво герої вмирають тільки в кіно та книжках. У житті вони ходять під себе кров’ю, волають від болю і згадують маму.

Я не хочу могили. Я хочу, щоб мене спалили. Ні, не в багатті інквізиції, а в простому крематорії. Спалили, а попіл розвіяли над морем. Бажано над Чорним, бажано влітку, і щоби сонце світило, і щоби віяв свіжий вітер. Та якщо буде осінь і дощ — теж непогано. Не чекати ж до літа, якщо вріжу дуба в жовтні? А то прийдуть гості й запитають: «Що це у вас у цій вазочці?» — «А це наш дідусь лежить — літа чекає!» Вазочку, до речі, теж у море — не треба перетворювати її на фетиш. А то вийде — та ж кімната, рік потому, інші гості: «А що це у вас за вазочка?» — «У ній наш дідусь лежав», — урочисто, стоячи, скажуть родичі. Тоді вже давайте ще й мої шкарпетки з трусами по хаті розвісимо — ті, що найулюбленіші, і ті, що востаннє вдягав.

Я хочу, аби мене спалили. У попіл. І попіл розвіяли. Над морем. Краще влітку, якщо я, звісно, помру влітку. Тільки війте з навітряного боку борту — щоби попіл однесло в море, а не розтрусило по палубі, бо ще якийсь малолітній нахабний балакун, весь у діда онучок, прокоментує вимітання моїх останків так: «Із цим старим завжди було багато клопоту!».

І хай віє вітер, і хай однесе прах у море. Але якщо буде дощ, то теж добре — усі скажуть: «Ба, добру людину ховаємо, раз дощ іде». Не ховаємо — сіємо, тобто віємо, товариші!

А якщо буде дощ і попіл трохи прилипне до урни, то теж добре. Щоправда, отой нахаба-внук зазирне в урну, побачить там трохи мокрого праху і скаже: «Ага, дідусь досі чіпляється за краєчок життя!». Та це пусте, урну теж — у море. Щоб не лишилося. Нічого не лишилося. Тільки пам’ять. І справи. І друзі. І ви. І тоді я завжди буду з вами.

Бабуся

У мене була бабуся, і я її не любив. Так буває.

Буває ще, що ти народжуєшся жінкою, живеш у маленькому селі, усе життя працюєш, із чотирьох твоїх дітей виживає тільки одне, чоловік урешті-решт утікає до іншої, і ти залишаєшся сама. Щоправда, ще не зовсім — з дитиною. Дитина потім виростає, їде вчитися, потім в армію, потім одружується — і їде жити далеко-далеко, вже назавжди. І тоді ти зостаєшся зовсім одна. Я не уявляю, як це, і мені зовсім не хочеться це уявляти.

Син приїжджає дуже рідко, привозить онука чи онучку. Та вони гостюють недовго і знехотя. Потім тобі вже за сімдесят, син приїжджає востаннє, ви продаєте цей старий дерев’яний будинок, і ти переїздиш жити до нього — далеко-далеко, у кам’яний будинок. У ньому вже живуть, окрім сина, онук з онучкою й синова дружина. Вони всі тобі не раді. Та ніхто не ображає, терплять — це зветься «доглядати батьків».

Кімната окрема, нова, речі в ній усі старі, перевезені з дерев’яного будинку. Кімната невдовзі просякла й запахла старістю.

1 ... 11 12 13 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жизня», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жизня"