Читати книгу - "Народження країни. Від краю до держави. Назва, символіка, територія і кордон України"

ще одну локалізацію Русі, властиву погляду «із Заходу», особливо тих, хто мандрував чи мешкав у землях Центральної Європи. Із часів завоювання володінь колишнього «короля Русі» Данила Галицького Казимиром III Великим, а надто створення Руського воєводства із центром у Львові (1434), «Русь» мала чітку адміністративну локалізацію у Прикарпатті, у той час як решта колишньої Русі в її найширшому значенні (білоруські, новгородські та московські терени) являли собою конгломерат різних держав, князівств із різними назвами, і жодне з них не звалося Руссю, — якщо не враховувати третю, часто призабуту частину назви Великого князівства Литовського, Жемайтійського й Руського. Тому присутність цієї назви саме в Прикарпатті на картах, починаючи з XV ст., є цілком закономірною. Якщо ми згадаємо карту Бернарда Ваповського (на якій відсутні політичні та адміністративні кордони), то там «Руссія» блукає від просто «Руссії» в Галичині до «Руссії Альби (Білої)» біля Московії, — а от починаючи з різних редакцій Вацлава Гродецького, коли вже зображуються адміністративні кордони воєводств, то вона логічно стає однопорядковою назвою з такими саме регіональними назвами воєводств як «Волинь» та «Поділля». Хоча з історичної перспективи або з огляду на назви країн «Руссю» були всі ці українські воєводства разом, а вже тим більше Київщина чи згодом — Чернігівщина. Але загалом, якщо брати назву «Русь» у широкому сенсі, то (як ми вже згадували) польські, верхньонімецькі та південноєвропейські картографи зазвичай писали її у Прикарпатті, а північнонімецькі, нідерландські та англійські — на теренах ближчої до них північної Новгородщини, поруч із відповідною «Новгардією».

Після 1569 р., коли українські землі Великого князівства Литовського перейшли під владу корони Польської, підпольська Русь могла замінюватися синонімічною назвою «Украйна», як це було в одному з універсалів короля Стефана Баторія (1580), цитованому українським істориком П. Сасом: «старостам, підстаростам, державцам, княжатом, паном, рицерского стану людем на Украйне Руской, Киевской, Волынской, Подляшской, Браславской мешкаючим». Відповідно, тут до «Украйни» відносяться Руське, Волинське, Київське, Підляське, Брацлавське воєводства. Це доволі раннє і змістовно широке використання назви «Украйна», і тому ця цитата становить ніби передчуття її подальшої «кар’єри».

За наявності прикарпатської Русі в Центральній Європі стає зрозумілим, чому з того південного ракурсу дуже довго не сприймалися спроби Московської держави іменуватися «Руссю», а стійко вживалося слово «московіт» на західний кшталт. Адже очевидна Русь знаходилася у східній частині земель корони Польської (згодом — Речі Посполитої). Князь Данило Галицький коронувався як король Русі 1253 р., а Руське воєводство існувало з 1434 р. Мешкали в ньому русини (в латинській передачі — rutheni, відмінні від moscovites). А запізні вправи з «руської» титулатури московських князів та царів сприймалися як суто політичні амбітні кроки, а не доказ тотожності з населенням теренів сучасних України чи Білорусі. З перспективи ж північної, прибалтійської Європи слово «Русь» писалося зазвичай на північних володіннях новгородців поблизу Білого моря. На півночі Новгород зі своєю країною «Новгардією», як і Галичина на півдні, був здавна відомим торговим партнером північних європейців і традиційними «входинами» до далеких невідомих напівазійських країв Східної Європи. Тому з обох європейських «бачень» Русі Московське велике князівство, а згодом царство було найвіддаленішим прикордонням Татарії, а з огляду на тривалу політичну підпорядкованість Орді (на відміну від Новгорода або Галицько-Волинських князівств), то й із неясною «цивілізаційною приналежністю». До Русі в «широкому сенсі» Московію на зображеннях з кінця XVI — початку XVII ст. відносили, але вже на картах, які за своїм ракурсом містили частини Сибіру та Центральної Азії.

Раннє західне вживання прикметника «руський/російський» щодо Москви належить до праці Джайлза Флетчера «Про Російську державу» («Of the Russe Common Wealth», 1591). Як зазначає Д. Наливайко, «Флетчер побував англійським послом у Москві, тож йому була відома офіційна назва держави, яку він виніс на титульну сторінку своєї книги, але симптоматично те, що в назву він увів уточнення, важливе для орієнтування своїх читачів, які знали цю державу та правителя під іншою назвою („або спосіб правління російського царя, котрого звичайно називають московським царем“)». Урешті ж західні європейці фіксували той факт, що «руська» і «московська» мови відрізняються. Так, австрійський посол у Москві Я. Генкель фон Доннесмарк зазначав, що мова України — «руська», а польський дипломат Ганс Гритина «дуже добре був ознайомлений з руською і московською мовами».

«Русь», кажучи сучасною мовою, була «брендовою назвою», і нею не хотіли поступатися усі, хто претендував на її спадщину. Той же Богдан Хмельницький, згодом окреслюючи свої політичні претензії, називав себе «единовласником и самодержавцем Руским» із зазіханнями відповідно «по Львов, Холм и Галич». Тобто для великого гетьмана влада Русі виходить із Києва й охоплює і Русь придніпровську, і Русь прикарпатську, — тобто по суті етнічний ареал русинів-українців. Проте поєднати тоді обидві частини майбутньої України не вдалося, і це стане одним із чинників того, що за Прикарпаттям ще довго буде триматися назва «Русь», а Наддніпрянщина почне далі з різною мірою успіху «покозачуватися» та відповідно за назвою «українізуватися».

У західній Європі українське козацтво певний час сприймали як окремий народ, але невдовзі його почнуть усе ж сприймати як частину русинів. Тому суттєвим із тих часів є зауваження французького автора П’єра Шевальє (1663), що «козаки — це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав». Італієць Г. Пріорате тоді ж писатиме, що «ні походженням, ні укладом життя вони (козаки) ні в чому не відрізняються від русів» (цитата за Д. Наливайком).

Щодо України, то П. Шевальє надає таку інформацію: «Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає „окраїна“. Це вся територія, що простяглася поза Волинню та Поділлям і яка входить до складу Київського та Брацлавського воєводства... Україна є дуже родючою країною, так само як Русь і Поділля». Коли в нього йдеться про Русь, то мається на увазі Прикарпаття (Руське воєводство). Таким чином, Україна для Шевальє — це Наддніпрянщина, якою за булави Хмельницького оволоділо Військо Запорозьке. В іншого француза Отевіля у загальному описі Речі Посполитої Україна є також лише Придніпров’ям, але вона перераховується серед «руських провінцій» разом із Поділлям, Волинню та Галичиною.

* * *

Утім, повернімося до «візуалізації України», здійсненої іншим сином Франції, старшим сучасником Шевальє, та до одного з його джерел інформації. Вочевидь етапний для картографії та історіографії України автор — це Гійом Левассер де Боплан (1600—1673). Ця постать добре відома поколінням істориків, які зверталися до його «Опису України, кількох провінцій королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн» (1651). Цей