Читати книгу - "Поцілунок долі, Ася Віталіївна"

Катя:

Мій найважливіший проект в моєму житті. Я так довго цього прагнула. Я знаю все, як працюють над замовленням від початку до кінця. Працювати над новими ідеями буває не легко. Потрібно придумати таке, щоб сподобалось замовнику, а саме головне людям. Коли спілкуєшся з людиною, дізнаєшся більше про те, що вона хоче бачити на картинці. Тому вирішую поїхати до Олександра в ресторан. Мені потрібно дізнатися, що він уявляє в цій рекламі. В папці не знаходжу потрібний адрес ресторану, а точно де знаходиться я вже не памʼятаю. За те є номер телефону замовника. Це чудово! Знаходжу свій телефон в сумці, набираю номер та зразу нажимаю кнопку «виклик». Гудки в телефоні йшли досить довго. Мій виклик все ж таки підняли:

-Алло? Це Олександр Михайлович?- вирішила запитати, бо піднявши слухавку ніхто не заговорив.

-Так, слухаю вас, - було чути шум позаду. Напевно він зараз на кухні.

-Мене звати Катерина. Я з рекламної компанії «Світ контрасту». В мене до вас є пару запитань.

-Вибачте, зараз не вчасно.

-Ми можемо поговорити пізніше?

-Звичайно. Якщо у вас є можливість, поговоримо в ресторані «Рояль».

-Емм.. так звичайно.- Щось мій голос був вже не такий впевнений.

-Будете тут, подзвоните. Вийду до вас в зал.

-Добре, до зустрічі.
 

Не встигла я покласти слухавку, за моєю спиною вже стояв Павло Олексійович. Цікаво як довго він тут? А чому я взагалі переживаю? Я виконую свою роботу. Починаю складати блокнот та папку в сумку. Я не повинна думати про щось інше крім роботи.
 

-«До зустрічі», - повторив мої слова,- Цікаво цікаво…

-Вибачте, я поспішаю, - встаю зі свого робочого місця.

- Куди це ти?- Здивовано підняв на мене погляд.

-В мене зустріч з Олександром. Потрібно поговорити про проект.

-Зачекай, я тебе відвезу.

-Та ні… не потрібно, я сама можу.

-Всерівно планував до нього увечері заскочити на пару хвилин. Так, що це не обговорюється, поїхали зі мною.

-Добре… як скажете,- він зачекав поки я візьму куртку та сумку, ми разом пішли до ліфту.

До нас попрямувала Юля вся на радостях. Напевно вона не звернула увагу, що біля мене стоїть керівництво. Бо ще з далеку вона починає гукати мене:
 

-Катю! Катю, зачекай. - Підбігла до мене захекано дихаючи.

-Юляяя… - Я лише встигаю показати очима, що біля нас Павло Олексійович стоїть.

-Ааа, я напевно пізніше тобі розкажу щось,- двері ліфта перед нами відкрилися.

-Так дійсно буде краще… я тобі пізніше подзвоню, - змогла сказати перед тим як увійти до ліфту з ним.

-В тебе цікава подруга,- сказав він мені  та посміхнувся.

-Ой, і не кажіть. З нею дуже весело живеться, засумувати не дає такої можливості.

-Так ви разом живете?

-Таки так, разом знімаємо квартиру.

-Ммм, тепер зрозуміло. А де твої батьки?- Чому він вирішив мене це запитати, ніяк не можу зрозуміти.

-Батьки в Івано-Франківську, а я тут в Чернівцях навчалася і вирішила залишитися,- двері відкрилися ми вийшли на першому поверсі. 

На жаль я не встигла запитати хоч щось про нього, чи про його батьків. Його машина була припаркована недалеко від будівлі. Поки ми йшли до машини, я думала про те, щоб ніхто з знайомих мене не побачив. Особливо з роботи, бо будуть плітки,а я не люблю бути в центрі такої уваги. Перед мною він відкрив двері свого автомобіля на місце біля водія. Як я погодилася з ним поїхати, сама не розумію. Їхати в тишині не дуже хотілося, тому вирішила його де що запитати:

-Ви давно знаєте Олександра?

-Ще з дитинства… чому питаєш?

-Просто цікаво мені,- опустила очі за соромлячись.

-Якщо так цікаво. Ми навчалися разом, потім він поїхав на навчання закордон. Ще тоді марив кулінарією, тому там навчався на шеф-повара.

-А ви?- запитала поглядаючи на нього.

-А я поїхав навчатися до Києва, а тепер повернувся сюди, робити тут свою карʼєру.

-Зрозуміло, а рекламна компанія це у вас хоббі?- Ну, чому я не можу ніколи промовчати? А він а ж засміявся.

-Катю, давай перейдемо на «ти», бо це «ви» зводить мене з розуму. Мені не подобається, що ти мені ви-каєш.

-Але,Павло Олексійовичу… - не встигла я договорити.

-Для тебе просто Павло, Паша,- серйозно подивився на мене,- Домовились?

-Добре… Павло… - від такого кроку я сама від себе не очікувала. Я не могла просто мовчки з ним їхати?
 

Машина зупинилася на парковці, я намагалася знайти ручку від дверей, щоб їх відкрити. Павло з іншого боку автомобіля відкрив дверцята та протягнув мені руку, щоб допомогти мені встати. Це було приємно відчувати себе леді.
 

-Катерино, може повечеряємо сьогодні удвох ?

-Напевно ні. Я обговорю з Олександром  замовлення  та мені потрібно повертатися до офісу.

-Можеш не переживати, керівництво не буде проти, якщо ти вже не повернешся на роботу сьогодні.- Посмішка на його обличчі так і загралася.

-А керівництво це ви… тобто це ти, так?

-Так. Та якщо подивитися на годинник, ще трішки та кінець робочого дня. - зразу подивилася на телефон.

-Дійсно… зараз сьома вечора, а ми працюємо до восьмої години.

-А я казав, що в цьому ресторані дуже смачний десерт?- почали підніматися сходами до закладу.

-Так, я пам’ятаю.- Відчуваю як щоки червоніють згадуючи той момент з десертом.

Заходячи до ресторану, намагаюсь відкинути всі думки і заставити себе думати лише про роботу. Налаштовую себе на розмову з Сашою. Мені потрібно обговорити пару ідей з ним про рекламу. Дивлячись на ресторан, уявляю очима де можна знімати зйомку. Ми сіли за вільний столик та нам принесли меню. Павло попросив офіціанта передати шеф-повару Олександру, щоб підійшов до нашого столику. Але я ж мала сама йому подзвонити та вирішила достати телефон, але побачила на екрані три пропущених від Юлі. Цікаво чому вона мені телефонувала? Невже знову забула ключі?

-Ти так мило посміхаєшся. - почула я голос Павла. -Тобі там хтось написав?