Читати книгу - "Американська пастораль"

цю шубу материними парфумами, але поки посилку доставили з пошти, вони вивітрились, і шуба смерділа так само, як раніше, а дівчинка, відкривши посилку, відчула таку відразу, пережила такий жах і образу, що більше ані словом не озвалася до Джеррі. Як переказували інші дівчата, вона вважала, що Джеррі власноручно вполював і вбив усіх звірят, а потім зробив цей дарунок, щоб познущатися з її прищавості. Почувши таке, Джеррі страшно розлютився, і коли ми рубалися в пінг-понг, шпетив усіх дівчат і обзивав їх довбаними ідіотками. Якщо раніше він просто побоювався запросити когось на побачення, то після цього не хотів про це й думати і був одним із трьох хлопців, які не зволили прийти на випускний у школі. Двох інших ми між собою називали «сестричками». Власне, тому я й звернувся до Шведа з таким запитанням, що мені навіть на думку не спало б у 1949 році, коли я дуже туманно уявляв собі, хто такі ті гомосексуалісти і, тим паче, не міг би навіть подумати, що це могло якось стосуватися когось із друзів. У ті часи я вважав, що Джеррі — це Джеррі, так, геній, але страшенно наївний і цілковитий невіглас у всьому стосовно дівчат. У ті дні це пояснювало все. Можливо, і сьогодні мало що змінилося. Але я дуже хотів знати, чи є на світі щось таке, що могло б протаранити невинність величного Шведа, і я, щоб не задрімати (що виглядало б доволі образливо), запитав: «Джеррі бува не голубий?»

— Коли Джеррі вчився у школі, то він завжди був трохи замкнутий, — сказав я. — Ні тобі дівчат, ні тобі щирих друзів, завжди собі на умі, а розуму йому не бракувало, ось і тримався одинцем…

Швед кивнув і поглянув на мене так, немовби глибинне значення моїх слів було для нього зрозуміліше, ніж для будь-кого ще, і через цей випробувальний погляд, який, я ладен присягнутися, нічого насправді не бачив, через це дарування, яке насправді нічого не дарувало і не давало, я геть не дотямлював, що в нього на думці й чи є в нього та «думка». Коли я на хвильку замовкнув, то відчув, що мої слова… не те щоб промайнули повз свідомість співрозмовника… вони ввійшли у неї, але ні за що не перечепившись, розчинилися в ній. Його невинний погляд — а точніше, створюване цим поглядом враження, що Швед завжди й в усьому непомильний, — починав мене дратувати, і я не став чекати, поки принесуть рахунок, після чого ми розійшлися б ще на півстоліття, з нетерпінням дожидаючи нової зустрічі в 2045 році, а завів мову про лист, який він мені написав. Ти долаєш свою поверховість, свою порожнечу, щоб підходити до людей, не будучи обтяженим завищеними сподіваннями, упередженнями, марними надіями і пихою, ти роззброюєшся так, як тільки це можливо, залишаєшся без гармат, кулеметів і броні на півфута завтовшки; ти підходиш до них без загроз, відчуваючи землю п’ятами, а не роздираючи дерен гусеницями; зустрічаєш їх із відкритим забралом, як рівня рівню, як людина людину (казали ми колись), і все ж тобі не уникнути нерозуміння. І ти немов керуєш мізками танка. Ти натикаєшся на те нерозуміння ще до зустрічі, ще під час чекання на неї; відчуваєш його в момент спілкування, а коли, повернувшись додому, розповідаєш комусь про цю зустріч, то й тут між вами виростає глуха стіна нерозуміння. А що те саме відбувається і з ними стосовно вас, то насправді все зводиться до сліпучої ілюзії, позбавленої будь-якого сприйняття, до бентежного фарсу хибного розуміння. І все ж таки, як нам бути з цією надзвичайно важливою частиною буття інших людей, яка втрачає значення, що ми приписуємо їй, набуваючи натомість іншого, безглуздого наповнення, бо всі ми так створені, що внутрішня робота думки й незримі цілі інших — незбагненна таїна для нас. Чи всі ми повинні просто розійтися, замкнути за собою двері та сісти, відокремившись од світу, як роблять усамітнені письменники у своїх звуконепроникних келіях, збираючи людей зі слів, а потім гадаючи, що ці словесні люди ближчі до реального світу, ніж люди живі, яких ми зустрічаємо своїм невіглаством? Факт залишається фактом: розуміти людей так, як треба — це не про нас. Перекручене розуміння людей — оце і є наше все, і ми, сприйнявши їх не так раз, другий, третій, ретельно все переосмислюємо — і знову беремося за старе. Ми помиляємося — отже, ми живемо! Хтозна, може, чи не найкраще просто не думати, з ким ти повівся так, а з ким — не так, а рухатися далі по життю. І якщо тобі це вдається — що ж, вітаю, тобі пощастило.

— Коли ти писав мені про батька та удари, яких він зазнавав, мені подумалося, що, мабуть, одним із ударів став Джеррі. Мабуть, твоєму старому, як і моєму, було б важко зжитися з думкою про сина-гомосексуаліста.

Швед усміхнувся. В його усмішці не було зверхності, вона неначе переконувала мене, що жодна його частка не могла, та й навіть гадки не мала мені опиратися; вона давала мені знак, що він, при всій свої обожнюваності, анітрохи не кращий за мене, а в дечому, може, навіть поступається.

— Ну, на щастя для нашого батька, до цього не дійшло. Джеррі був сином-лікарем. Татусь пишався Джеррі так, як більше вже ніким не міг пишатися.

— Джеррі — лікар?

— У Маямі. Кардіохірург. Мільйон баксів на рік.

— Одружений? Джеррі жонатий?

Знов усмішка. Беззахисність цієї усмішки була несподіваною — беззахисність качка, котрий бив колись усі рекорди, а зараз опинився сам на сам із грубою силою, потрібною для фізичного виживання. Усмішка — відмова визнавати (уже не кажучи про те, аби пустити в себе) ту дикунську впертість, що її потребує людина, аби проіснувати сім десятків років. Неначе кожен, кому більше десяти, упевнений, що усміхом, навіть таким привітним і приємним, можна скорити все, що насувається на тебе, захистити від руйнації, коли важка рука непередбачених обставин з розмаху дасть тобі по голові. Знову майнула думка, що, може, в нього не всі вдома, а безпорадна усмішка — це свідчення психічного розладу. В ній не було ані крихти штучності — й це лякало найбільше. Усмішка не була награна. Швед не старався створити завісу. Усмішка була карикатурою, до якої він мимохіть докотився, проживши ціле життя й увесь час дедалі глибше й глибше поринаючи… у що? Уявлення про себе як