Читати книгу - "Сестри крові"

Марко скомандував підняти іспанський прапор, мабуть, трофейний, бо добряче пошарпаний. З ґалеону хтось нам помахав руками, ми відповіли. Певний час обидва кораблі плили однаковим курсом на відстані двох гарматних пострілів. Іспанці хоч і не виявляли хвилювання, та були напоготові, в руках багатьох з них виднілися мушкети, однак протиабордажних сітей, які б утруднювали стрибки з облавка на облавок, вони не напинали.

Корсари хвилювалися і зраджували нетерплячість, їм праглося негайно кинутися до бою. Але Марко їх стримував своїм суворим поглядом з-під насуплених брів. Він чекав, поки іспанці не втратять пильність, не розслабляться й не перестануть стежити за нами. Тому наказував нікому зайвий раз не висовуватися та не демонструвати ані козакам своїх оселедців, ані полякам і литвинам стрижених під макітру голів. Години за дві час атаки настав: на покладі ґалеону з’явилися кастильські кралі, а це означало, що команду «позір» відмінили. Повільно, дуже повільно наші кораблі зближалися, мовби нехотячи, мовби під примусом підводної течії. На відстані гарматного пострілу Марко наказав підняти наш червоно-чорний козацький прапор і мчати в напрямку їхньої корми. Іспанці з несподіванки заметушилися, з усіх боків залунали команди, які вносили ще більше сум’яття.

«Стрибог» летів на всіх вітрилах, розсікаючи хвилі, наче ножем, а обличчя розгніваного бога з роззявленого в крику ротом раз по раз занурювалося у воду, і біла піна стікала по його бороді й з вуст. Іспанські гармаші висунули жерла гармат з люків. Одні корсари з мушкетами зайняли позиції уздовж облавку, інші наготовили абордажні гаки. Усі вони мали по дві шаблі та по два, а то й чотири наладованих пістолі. Серед тих, що йшли на абордаж, вирізнявся здоровило під два метри, що мав кулаки, як довбні. Обличчя в нього було підозріло добре, хтось би збоку сказав, що то мамин синочок або ситий ченчик, але в очах його горіло завзяття, і видно було, як він носом втягує в себе запах бою.

— Хто це? — запитала я Марка.

— Е, та це теж Марко, тільки Проклятий.

— За що ж він проклятий?

— А ти не чув? Та про нього легенди такі ходять, що мороз поза шкіру бере. Зарізав колись матір свою і сестру й в покару мусить носити їхні голови у лантуху аж до кінця світу.

— О господи! І тут він з тими головами?

— Ну, я до того лантуха не зазирав. Та й його ніхто окрім нього підняти не може.

— Звідки ж він до вас прибився? Чей же не з галери?

— Ні, з Афону. Пробував замолити свій страшний гріх, та не вдалося. Ми й підібрали його в Греції. Його ні куля, ні шабля не бере. Б’ється, як дикий звір. А на вигляд — смиренне ягня. Оно якого меча собі роздобув у хінчика... Я його в двох руках ледве втримав, а він однією рубає. — Марко кивнув на козаків. — Наші завше славилися цільною стрільбою, але фехтують гірше поляків і геть не цінять свого життя. Чи це нам від варягів перейшло, чи від скитів — Бог святий знає. Вмирають легко, як дихають. — Помітивши, що я теж собі за пояс запхала пістолі, здивувався: — А ти куди намірився? Теж на абордаж? Е, ні, синку, ти мені тут потрібен. Бо хто поранених буде порати?

Я змовчала, вдаючи, що з ним погодилася, та не зійшла з місця, а він за хвилю уже був зайнятий атакою. Іспанські гармати вдарили по нас, але заки вони їх намірили, то «Стрибог» повернувся до них носом, і ядра не завдали жодної шкоди, після цього штурман повернув кермо так, що наш корабель опинився поруч ґалеону. Враз кілька корсарів смикнули за мотузки від цівок мушкетонів. Пролунала оглушлива сальва, і десятки іспанців покотилися покладом, звиваючись у корчах. Злетіли в повітря гаки, зачепилися за облавок ґалеону, і корсари з оглушливим криком цілою гурмою кинулися в бій. Попереду всіх розмахував вигнутим велетенським мечем Марко Проклятий, розсікаючи ворога на дві половини.

Я, вловивши відповідний момент, коли капітан давав накази мушкетерам, спритно перестрибнула на іспанський поклад і вихором увірвалася в гущу бою. Нарешті я знову в цій стихії, у цьому п’янкому танці смерті. Моя шпага, мовби оживши після сплячки, літала блискавицею, відбиваючи удари, схрещуючись і відскакуючи, прохромлювала ворога й впивалася кров’ю.

— Лоренцо-о-о! — десь за спиною чути було розгніваний голос капітана. — А бодай же тобі пуп розв’язався! Ану негайно назад, бо випарю задницю, щоб знав, як слухати!

Але я не слухала, я стрибала, відстрибувала, пригиналася, увихалася, крутилася веретеном, у мене мов крила виросли, і я від захвату реготала, навіть цього не усвідомлюючи. Іспанці з жахом відскакували від мене, як і від Марка Проклятого, ми були наче парою демонів, що сіють смерть, а самі не вразливі. Хоча ні — хтось мені чирконув шпагою по лівій руці вище ліктя, і я відчула теплий струмінь, що стікав додолу.

Іспанців і справді було надто багато, вони врешті стлумили паніку, яка спочатку їх усіх охопила, перешикувалися і, зайнявши оборону на носі, мужньо відбивали наші атаки в той час, як сили корсарів почали слабнути.

Капітан Марко, який пильно стежив за боєм, підібрався кораблем до носа ґалеону й кинув в атаку козаків, які перед тим стріляли з мушкетів. Козаки на чолі з капітаном, вхопившись за линви, що звисали зі щогол, перестрибували облавок і падали просто на спини іспанців зі страшними криками. Цей несподіваний напад зчинив безлад, іспанці не знали, в який бік кидатися, кричали «Joder! Joder![11]», а корсари, підбадьорені підкріпленням, поперли зі ще більшим завзяттям.

Я не вибирала суперника, пробиваючись уперед однією з корсарами лавою, і коли переді мною виріс заможно вбраний іспанець у легких латах і шоломі, я, не роздумуючи, схрестила з ним шпагу і відразу зрозуміла, що маю справу з неабияким фехтувальником, а може, й самим капітаном, бо він спритно відбив кілька моїх атак, а потім і сам перейшов в атаку, а я мусила відбиватися, хоч і чула