Читати книгу - "Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
У 2014 році Хохлов, який на той момент був депутатом Луганської облради від КПУ, із перших днів березня почав брати активну участь в антиукраїнських мітингах, які проходили у Луганську. А з початком воєнних дій став на бік збройних формувань так званої ЛНР.
Соціальне становище у шахтарських містах того часу добре передає стаття «Ми хочемо їсти» в газеті «Горняк» (м. Торез) від 10 лютого 1999 року. У ній описується так званий жіночий бунт на шахті «3-біс» — акція протесту шахтарських дружин.
«5 лютого зупинила роботу шахта 3-біс, дружини гірників пікетують лампову та стовбури. «Боїмося, але хочемо їсти», — сказала одна з них. Безгрошів’я — найболючіша тема. «Чоловік вип’є стакан води — пообідав, пішов на роботу», — говорить одна з пікетниць. Кілька людей розповідають, що дітям запарюють комбікорм — «він найдешевший». Якийсь час виручала картопля — у серпні–вересні її видавали в рахунок боргів. 10 місяців — середня невиплата зарплати по шахті. У кишенях — порожнеча, в очах — сльози. Навіть у металу є межа міцності, і люди не витримали».
Головна проблема була не в тому, що зникали старі радянські підприємства. Гірше було те, що на місці зруйнованих не виникали нові виробництва. Інвестори не йшли на Донбас, і особливо — до Луганської області. Вкладати гроші у регіон міг або самогубець, або бізнесмен із гарним «дахом». Нечисленних сміливців, які не боялися ризикувати і вкладатися у проблемні підприємства, чекали конфлікти з місцевими політичними елітами, які закінчувалися крахом бізнесу. Зокрема, в одному зі своїх інтерв’ю розповідав про таке протистояння підприємець із Свердловська Костянтин Ільченко, який у 1997 році взяв в оренду шахту № 68 і спробував налагодити на ній видобуток вугілля.
«Протягом чотирьох місяців я відновив шахту, вклавши туди величезні кошти. Вона стала фактично єдиним на той момент вугільним підприємством міста, яке платило працівникам зарплату грошима, а не картоплею або салом. Але працювати нам дали лише три місяці. А потім виникло реальне протистояння між мною та командою Олександра Єфремова, який був тоді першим заступником губернатора Луганської області», — розповідав Ільченко в інтерв’ю сайту «Остров» у 2012 році.
За його словами, за наказом Єфремова шахті відключили електрику, після чого шахтні води затопили виробки і підприємство зупинилося. Закінчилося все повним знищенням шахти № 68 із запасами вугілля на кілька десятків років.
«Усілякі перевіряючі органи, починаючи від технагляду і закінчуючи місцевою владою та прокуратурою, що називається, «ламали через коліно» орендне підприємство. Якось мені подзвонили хлопці з міліції і попередили, щоб завтра я на шахту не їхав, адже прибуде наряд, і мене просто «закриють», відправлять у камеру без всяких пояснень. У цей день я стояв неподалік від шахти і спостерігав за тим, що там відбувалося. Фактично шахту «вбивали». Справді, приїхав наряд міліції з автоматами, представник прокуратури міста, юстиція (ми вже тоді подали до суду на орендодавця за незаконні дії). Погрожуючи наручниками, всіх людей вивели з шахти, закрили адміністративні приміщення, опечатали стовбури і поставили охорону. І протягом півтора–двох місяців шахту повністю зрівняли з землею: від поверхневого комплексу нічого не залишилося, все обладнання вивезли у невідомому напрямку», — розповідав Ільченко.
Із закриттям шахт у вугільну галузь Донбасу повернулися технології XIX століття. На місці зруйнованих і закритих підприємств почали швидко розмножуватися невеличкі кустарні шахти–копанки, в яких шахтарі видобували вугілля примітивною ручною працею. У безробітних гірників не залишалося іншого виходу, крім як лізти в «дірки». З’явилися і так звані «вибірники», або «мішечники», — люди, які почали збирати вугілля на породних відвалах. Разом із породою у терикони завжди потрапляла певна частка вугілля, яке бідні мешканці депресивних селищ збирали на продаж або для опалення власного житла. Бізнес «вибірників» був небезпечним. Час від часу на териконах відбувалися обвали, і нещасні гинули під завалами.
Джерелом заробітку ставали також мертві радянські заводи. Жителі депресивних міст розбирали на цеглу закинуті цехи, видобували арматуру із залізобетонних плит, викопували кабелі. У Горлівці так розносили по частинах велетенський ртутний комбінат, який став банкрутом у середині 1990‑х. У Костянтинівці — завод «Спецскло», у Стаханові — коксохімзавод. Що відчували жителі Донбасу, в минулому прославлені радянською пропагандою трудівники, спостерігаючи, як навколо руйнується звичний їм світ? Дезорієнтацію, розчарування, відчай… Мало хто з мешканців робітничих селищ здатен був об’єктивно оцінювати те, що відбувається, та неупереджено аналізувати причини економічної кризи. Більшість за традицією задовольнялася простими відповідями, які були заготовлені у політиків–популістів із проросійських партій та рухів.
Безробітні гірники не хотіли розбиратися, чому їхні шахти було закрито. Для них досить було того простого факту, що «за Союзу все працювало, а тепер розвалилось». Як зазвичай буває в таких випадках, коріння всіх проблем люди бачили у якійсь конспірологічній змові, повірити в яку було набагато легше, ніж в об’єктивні економічні передумови.
На Донбасі й досі панує стереотип, що вина за знищення шахт лежить на чиновниках із Києва та західної України. За однією версією, вони нібито нічого не розуміли у промисловості і тому вирішили поховати вугільну галузь. За іншою — знищували шахти спеціально, тому що ненавиділи Донбас, або «за завданням західних господарів». Насправді ж вирок шахтам підписували переважно вихідці з Донбасу.
Першим втілювати в життя президентський Указ про реструктуризацію шахт почав міністр Юрій Поляков (той самий, що був попередником Януковича на посту губернатора Донецької області). Він очолював Міністерство вугільної промисловості у 1995–1996 роках і був одним із розробників проекту реструктуризації. У 1996 році на зміну йому прийшов уродженець міста Єнакієве Юрій Русанцов, який перед тим, як прийти у Кабмін, очолював об’єднання «Артемвугілля». Наступного року міністерство очолив Станіслав Янко з Селідова Донецької області. А ще через рік на пост міністра був призначений, мабуть, найвідоміший із «вугільних могильників» — Сергій Тулуб із Харцизька, який очолював міністерство у 1998–2000 pp. У цей період епідемія закриття шахт якраз досягла свого піку.
Професіоналізм цих управлінців яскраво проілюстрований плодами їхньої діяльності. Досить зазначити, що у 1996 році фахівці Мінвуглепрому прогнозували, що реструктуризація
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський», після закриття браузера.
