Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"

Він згорблювався й говорив до диктофона, інколи в нього чи начебто до нього звертаючись, говорив із ним, ніби були тільки він і пристрій, а коли він замовкав між конструкціями, його рот і далі злегка вібрував — тінь поруху, як рефлекторний тремор у схвильованого старого.

— Ти був знайомий із Реєм? Ти розумієш, кого я маю на увазі, коли кажу «Рей»?

— Це не здатне.

— Спробуй відповісти. Будь ласка. Ти ж бачиш, як це мені важливо. Говори, як він. Скажи кілька слів.

Навіть у найпростіших розмовах є шифр, який сповіщає мовцям, що відбувається поза акустичними ефектами. Коли розмовляли вони, шифру не було. Бракувало якоїсь ноти. Їй складно було знайти правильний темп. У них не було нічого, крім неузгоджених слів. Вона втрачала зв'язок, а інколи й інтерес, не могла вловити ритмічних інтервалів, вказівок на час чи навіть шепотів і видихів, чутних пауз, які задають метр репліки. Його обличчя не виказувало реакції на сказане нею, і це її спантеличувало. Не існувало градації наголосів і рівних тонів. Вона почала розуміти, що їхнім розмовам бракує відчуття часу, а також невербального рівня — усього, що мовець нідерландської може поділяти з мовцем китайської.

— Натисни на штуку.

— Натисни на кнопку. Ні, не натискай на кнопку. Це кнопка «пауза». Ти чув нас у кімнаті? Мене з ним. За розмовою.

Вона хотіла до нього доторкнутися. Вона, здається, ніколи до нього не доторкалася чи, може, випадково, один раз, коли пристібала його до сидіння в машині, а на ньому був светр чи куртка.

— Ти з ним познайомився, де він був. Ти з ним познайомився раніше. Ти чув, як він розмовляє зі мною. Ми тебе бачили? Ти десь ховався, щоби ми тебе не побачили? Розумієш — «ховався»? Ти знаєш його голос. Зроби так, щоб я його почула.

Вона знала, вона казала собі, що вона — не жінка з нервовим зривом, яка зустріла чутливу до тонких матерій особу, здатну влаштувати їй діалог із покійним чоловіком.

Це щось інше.

Вона спостерігала за ним. Сьогодні волосся в нього наче крейдяне. Він сидів фути за чотири від неї, але його наче й не було. Він не вмів співвідносити себе з тим, що ми називаємо Тепер. І взагалі, що це таке? Цілком можливо, що для тих, хто не приймає «тепер» на віру, його й не існує. Можливо, їй треба поговорити з фізиком чи, хтозна, з кимось іще, хто пояснить їй параметри. Вона ненавиділа це слово. Вона його вживала, не розуміючи значення, але однаково вживала. Пташки шаленіли в годівничці.

Вона подзвонила Маріеллі й потрапила на автовідповідач. Механічний голос сказав: Прошу / залишити / голос / ове по / відом / лення / після / звукового / сигналу. Слова були не вимовлені, а згенеровані, і їх розділяли короткі, але глибокі паузи. Вона поклала слухавку й передзвонила, просто щоб знову почути цей голос. Який дивний розрив тяглості. Між словами мовби відбувався квантовий стрибок. Вона поклала слухавку й передзвонила. На кожне слово по голосу. Шість різних голосів. Чи то пак, не шість різних голосів, а один чоловічий голос у шести часових циклах. Та й не зовсім чоловічий. Ба більше, не слова, а радше склади, та й то не те. Вона поклала слухавку й передзвонила.

Вона пройшла довгим коридором, піднялася сходами на третій поверх і рушила повз порожні кімнати в лазничку в дальньому кінці. Коли відчинила двері, він сидів у ванні. Він і головою не повів, нічим не виказав, що помітив її. Вона стояла й дивилася. В одній руці він тримав мило, в іншій — рушничок-мочалку. Він сидів непорушно зі складеними руками, а вона дивилася на нього. Він не ворушився. Він не дивився на неї, нічим не виказував, що помітив її. Його руки зі шматочком мила й зіжмаканою мочалкою ледве визирали з-під води. Мило в цій конфігурації називається шматочком.

Вона прошепотіла:

— Поглянь на мене.

Коли він поглянув на неї без тіні сорому, вона стала на коліна біля ванни і взяла мочалку в нього з долоні. Провела по його плечах, униз спиною. Помила западину під рукою. Ось пахви, одна, друга. Вона взяла мило з його другої долоні, потерла об тканину й помила йому груди й руки, безмовно називаючи йому частини його тіла. Вона обережно опустила тканину на воду, де та розпушилася вниз і пішла на дно, а сама потерла його живіт під водою милом — її рука повільно, механічно кружляла навколо його пупа. Тоді вона перехилилася через нього, щоби покласти мило — шматочок мила — у мильницю, не зводячи з нього погляду, й опустила руку під воду, і легко провела вздовж його члена, ось він, і накрила й потерла яєчка, називаючи й перелічуючи частини його тіла, один і два, і над його вустами зажарів легкий вогкий рум'янець.

Його рука з тканинкою піднялася з-під води. Вона взяла тканину, розправила, піднесла до обличчя, втиснула в пори, потерла об свої вуста, а тоді повернула йому. Вона торкнулася його обличчя з легкою щетиною — чи він голиться, хто його навчив — і обережно провела пальцем по його вустах, обводячи контур рота. Вона обвела його ніс, брови, край вуха, закрутилася у внутрішню поверхню. Одна дія за другою. Одна дія веде до другої. Він через її доторки не хвилювався, чи бодай не більше, ніж зазвичай, і вона подумала, що порівнюючи з тим фактом, тим подивом чи що це таке, тим задиханим шоком від його перебування тут, його ніщо не здивує, не заскочить і не стривожить.

Вона відчула краєм губ легкий доторк, що почасти проникав у рот, а почасти ні — волосина, це не може бути нічим іншим. Вона спробувала її, цю волосину з мочалки, прибрати, провівши по обличчю великим пальцем, і хоча вже не відчувала її на обличчі, поглянула на нього та на свою руку й подумала, що, можливо, це просто сверблячка.

Тоді вона знову вийшла в коридор, і, звичайно, це відчувалося не так, ніби вона помила дитину, але, з другого боку, він не був і вповні чоловіком, от ким він був, людиною поза простим хилитанням або/або, а ще вона постійно знаходила, про що ще подумати, і вголос розмірковувала, чого він використовує махрову мочалку, що здається для нього надто вишуканою, і виправдовувала свої дії перед самою собою, й аналізувала власну