Читати книгу - "Художниця тіла, Дон Делілло"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Як тобі вдалося так жити тут, що я не дізналася?
— Але ж ти дізналася. Я живу.
Він легко ударив себе по щоці, можливо, жартома.
— Але ж до того. Я чую звуки, а ти — у кімнаті нагорі. Скільки ти тут? Говори от у цю штуку.
— Говори от у цю штуку, — сказав він, можливо, несвідомо імітуючи її тон.
Вона була в місті, їхала похилою вулицею серед дерев'яних будинків, коли побачила крізь дерева й кущі, як попереду на ґанку сидить, розвівши руки й розслабившись, чоловік — широколиций білявий чоловік. І в ту коротесеньку мить, у чверть секунди, малу, як мушиний послід, вона подумала, що бачить його повністю. Її погляд тільки ковзнув ним — і перед нею промайнуло все його життя. Лінивий маніпулятор, продає нерухомість в ЖК з розкішним видом на комарине болото. Вона його знає. Вона його бачить як облупленого. Ось він: розлучений, одержимий зеленим змієм, емоційно відсторонений від своїх дітей, своїх синів, двох синів у шкільній формі — і все це за коротесенький погляд.
По радіо якийсь голос зачитував новини.
А коли автівка проминула дім, промчала за якусь секунду, вона зрозуміла, що побачила не чоловіка на ґанку, а банку фарби на дошці між двома стільцями. Біло-жовта банка — це обличчя, дошка — руки, а розум і серце чоловіка були десь у повітрі, уже розчинені в голосі диктора на радіо.
Вона подзвонила Маріеллі й натрапила на автовідповідач. Вона прослухала повідомлення, поклала слухавку, а тоді знову подзвонила й поклала слухавку. Наступного дня вона подзвонила ще кілька разів, прослухала запис і не залишила повідомлення. А коли подзвонила знову й Маріелла відповіла, вона тихо опустила слухавку й завмерла.
Вона сказала:
— Говори так, як він. Будь ласка, зроби це для мене. Я знаю, ти можеш. Зроби це для мене. Говори так, як він. Скажи щось, що казав він, — ти ж пам'ятаєш. Чи скажи перше, що спаде на думку. Так навіть краще. Скажи перше, що спаде на думку, ніби це він. Я не питатиму, як тобі це вдається. Я тільки слухатиму. Говори, як він. Дій, як він. Говори його голосом. Дій, як Рей. Зроби так, щоб я його почула. Я тебе страшенно прошу. Будь другом. Друг — це людина, якій довіряєш. Зроби це для мене.
Вони пурхали просто вгору на жердку, боролися за місце при годівничці, клювали інших, махали крильми, напинали вибілені сонцем груди, а зерно сипалося їм із дзьобів. Вони летіли геть, а тоді поверталися й мовби зависали в повітрі — по дев'ять, десять, одинадцять пташок, пташок із мінливими барвами, пташок, що передражнюють, пташок, що харчуються, перевернувшись догори дригом, — а інші чіплялися за москітну сітку чи сідали на дерева неподалік і не зовсім співали, а радше, як би це сказати, щебетали, пищали чи репетували, нападали одне на одного на жердках, боролися в повітрі.
Уночі вона ставала перед його кімнатою й дивилася, як він спить. Простоявши там годину, вона заходила в інтернет і дивилася, як на шосе на дві смуги, що веде в Котку у Фінляндії й геть із міста, з'являються машини, доки її нарешті й саму з появою північного сяйва не починало хилити в сон.
Розділ 5
То був черговий повільний ранок, туманний і непорушний, і дзвонив телефон. Вона стояла оголена у своєму домашньому спортзалі, нахилившись ліворуч і примруживши очі, й дивилася на годинник на зап'ястку.
Чи сиділа, схрестивши ноги й випроставши спину, і шалено дихала. Видувала повітря ніздрями, видавала лункі горлові звуки, уявляла, як її тіло піднімається й обертається, прокручуючись із кожним подихом.
Чи ставала навкарачки, розставивши коліна на ширину стегон та задерши зад, і зводила й розводила лопатки, відчуваючи у своїй позі довгастість кішки.
Вона стояла й повільно змахувала рукою, знову і знову перевіряючи час, так що половина її тіла з лівою рукою, годинниковою рукою, описувала вигин, чи, можливо, її тіло рухало рукою й головою з роззявленим ротом і міцно заплющеними очима, як другою стрілкою відсутнього годинника.
Вона почула, як небом пролетів літак, а тоді світло пригасло й загорілося знову — сонячне сяйво, сонячний промінь, — і вона змогла відтворити цю подію крізь склеплені повіки і зрозуміла, що туман нарешті розвіявся.
Коли на ґанку було надто вогко й холодно, вони розмовляли в кімнаті з дерев'яною обшивкою, а вона робила нотатки й записи. Часом зранку він майже нічого не казав, а часом охоче говорив, і вони сиділи біля розведеного нею вогню, і дім навколо них був мертвий.
— Перебування тут прийшло до мене. Я з моментом, я полишу момент. Стілець, стіл, стінка, передпокій, усе на мить, у миті. Це прийшло до мене. Тут, близько. З миті, коли мене не стане, не стало, не стає. Я залишу момент із моменту.
Вона не знала, як це назвати. Вона називала це співом. Він певний час не уривав цієї пісні, цього наспіву, і той тривав, накочувався. Вона прихилилася до нього. Цей рівень досвіду демонстрував, що він не закритий до натхнення. Вона відчувала, як розслабляється тіло, витягуючи її з напружених думок униз, до чогось майже некерованого. Вона зі сміхом прихилилася до його голосу. Вона хотіла співати з ним, провалюватися в час, слова, речі й випадати з них, чи що він там робить, але натомість тільки сміялася.
— Приходячи й ідучи, я полишаю. Я піду і прийду. Полишання прийшло до мене. Ми всі будемо полишені й мусимо полишити. Бо я тут і де. І я піду, чи ні, чи ніколи. І я бачив, що я побачу. Якщо я там, де буду. Бо ніщо не стане поміж мною.
Вона сміялася, а він ні. Слова лилися з нього без упину, але то було не мовлення шизофреніка чи лемент розвированих тіл, уражених Богом. Він сидів, блідий і непорушний. Вона дивилася на нього. Що це, чистий прозорий наспів, чи він їй щось каже? Вона відчувала піднесення, через яке складно було уважно слухати. Може, він розповідає їй, як це — бути ним, жити в його тілі й розумі? Вона намагалася це почути, але не могла. Слова котилися й котилися, чуттєві й порожні, а вона хотіла, щоби він сміявся з нею і вийшов услід
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Художниця тіла, Дон Делілло», після закриття браузера.
