Читати книгу - "Читанка для Мануеля, Хуліо Кортасар"

мав візу, лист швейцарського консула і вісімдесят доларів. У Гватемалі в нього на три дні конфіскували гроші, але зрештою він зміг перетнути кордон (він теж ішов у США), але на кордоні з Мексикою вирішили, що він має надто довге волосся (в нього набагато коротше, ніж у тебе) й повинен показати сто доларів. Уяви собі почуття людини, яка прибуває до Мексики після кількох місяців подорожі, їй треба тільки покинути Мексику, і вона вже в США, проте її не пускають? Отак почувалась і я. Йому скасували візу, побили і спровадили назад до Гватемали. Вже двадцять днів, як він крутиться по Центральній Америці, намагаючись знайти кого-небудь, хто позичить йому гроші, щоб він міг перетнути кордон. І це все тільки тому, що він міг бути хіпі. Вони, хоч і знають, що в хіпі небагато грошей, на додачу ще й вигадали спосіб привласнити їх. Треба тільки показати гроші, а якщо вони вкрадуть їх у тебе, коли ти обернешся плечима, це вже інша проблема. Навіть не запитуй, чому нам треба їхати і чому до США (здебільшого ми всі подаємось до Каліфорнії). Не знаю, чому нас ненавидять, думаю, тільки тому, що ми інші й можемо бути щасливі. А вони роблять усе, щоб ми були вкрай нещасливі! В кожній країні я намагалася зблизитися з найбіднішими людьми, але після Колумбії аж досі я натрапляла тільки на глузи, зневагу й ненависть. Що ж, інші люди, інтелектуали і «артисти», інколи допомагають нам, проте бояться, стережуть свій холодильник і одразу запитують: «Але, сподіваюся, ви не такі аморальні та брудні, як ті грінго? Не вплутаєте мене куди-небудь?» Вони по вуха загрузли в істеблішменті й забули, що значення має тільки життя, дух і все, Пепе, про що ми стільки разів говорили, все те, що, я певна, ти, Люсіо, ніколи не забудеш. Тож через це я тепер їду до Сан-Франциско, шукати свою родину, слухати свою музику й малювати, а передусім хочу жити як жива істота, а не як гвинтик серед безлічі інших, хочу снідати шматочком хліба, але поділеним з любов’ю, і докласти всіх зусиль, щоб розкрити життю свій дух, своє тіло й життя. Крапка.

Отже, вчора ввечері ми всі ще раз вирішили розлучитися, ще в Коста-Риці ми з’ясували, що так набагато легше перетнути кордон, і тепер я сама їду в Сальвадор, щоб спробувати знову [нерозбірливе слово]. Розповім вам про одну деталь. Джон допоміг мені нести валізи. Мені треба було сісти на автобус о п’ятій годині ранку, тож ми спали з запаленим світлом, бо в пансіоні ніхто не хотів ані розбудити нас, ані позичити будильника: адже вони бачили рюкзаки, а грінго (мало-помалу вже й аргентинців називають грінго) небезпечні. Ми з Анхелес обмотали Джонові голову, перше ніж вийти, але всі були дуже сонні. Ми поділили гроші Анхелес, бо і я, і Джон мали лише по кілька доларів, і вирушили: я — на автобус о п’ятій годині, Анхелес — на свій автобус о шостій до Коста-Рики, а Джон лишився ще на один день, щоб спробувати знайти роботу на кораблі й потрапити таким чином до США. На вокзалі одна жінка прийняла Анхелес за нікарагуанку й запитала її: «А ти не думаєш, що цей хлопець — один з тих хіпі? Мені здається, що в нього з отого боку вилізло довге волосся!»

Анхелес розповіла нам про це англійською мовою, і ми вийшли з вокзалу. Джона вже почали ображати. Анхелес один тип став розповідати жахіття, а на мене всі в тому автобусі поглядали з погордою і щоразу, коли хтось проходив повз мене, я чула, як шепочуть слова на кшталт: мерзота, [нерозбірливе слово], паскуда, darling[27] і т. ін. Прибувши до Коста-Рики, ми, поки ще не знали, подорожували разом, не варто й згадувати про те, коли-небудь я розповім вам про ці злигодні. Крім того, я з’ясувала, що в автобусі є ще один аргентинець. Дуже рідко трапляється почути акцент буенос-айреських передмість між Манагуа і Гондурасом. Чоловік був симпатичним і розповідав про Яна Кіпуру[28] і Паліто Ортеґу[29]. Дорога — справжнє болото, і тванюка чвиркала на всі боки. Але краєвиди гарні, над горами пролітали хмари, нарешті зійшло сонце, і я витратила свої останні кордоби на [нерозбірливе слово] з солодощами. Життя — це мішанина і goes on, sometimes too much for me to take. I iove you both[30], справді, великою любов’ю і скучила за вами.

Сарита

3.10.69

Сан-Сальвадор.

Зараз я сиджу ввечері на ліжку (розкладачці), яку мені дав директор телевізійних новин у Сан-Сальвадорі. Я поїла. Тепер спатиму, тут є навіть ванна. Крім того, цей сеньйор [нерозбірливе слово) розповів мені, що захищав хіпі в одній дискусії, що йому не видається поганим, що я вдягаю штани, і що він любить людей. Goes on, ні? Цілую, цілую, Сарита.

6 жовтня 1969 р.

Сан-Сальвадор, Сальвадор

…………….а це зовсім не просто з огляду на складну емоційно-фізично-психічно-духовну ситуацію, в якій я опинилася. Я нічого не досягла, нічого не маю, мені не щастить, я так і не можу зрозуміти світ. Тобто це не проблема метафізичної реальності. Це проблема надмірних злиднів і розпаду. Як-небудь я напишу Люсіо, і то тільки для розповіді, що я тепер у таборі сальвадорських утікачів, вигнаних із Гондурасу, я напишу, як приймає їх рідна країна, і про різноманітні хвороби, якими можна заразитися в тих таборах. Я працюю як доброволець у Міжнародному Червоному Хресті, і не тому, що вірю в індивідуальну допомогу, а тому, що, коли ніхто нічого не робить, хтось повинен допомагати робити дублікати перепису, правда? Я мимохідь заприязнилася геть з усіма, і співчуття та страждання, любов і відчай, які я відчуваю, виповнили мене, як тут кажуть, до краю. Це більше, ніж я здатна витримати. Я не розумію, але про це я вже казала в інших листах. Я закінчую виготовляти маскувальний костюм, який допоможе мені подорожувати далі, і хочу використати для нього частину твоїх доларів. Я маю повний список звинувачень, через які мене мало не запроторили до в’язниці в Коста-Риці, і повинна уважно придивитися до них, щоб виправити силу помилок: передусім позбутися рюкзака, викинути книжки, насамперед книжки англійською мовою. Не знаю, чи розповідала я тобі, що мені довелося вдатися до словника «Appleton Guyás», якого я взяла з собою в дорогу, щоб переконати одного капітана, що був добряче напідпитку і чоловік на всі сто,