Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За винятком слів, що людей вчили соціології, зауваження Мура можна застосувати до російсько-українського степу, змінивши ролі: царський уряд вживав жорстоких заходів, щоб знищити дух вільного степу, коли прагнув приєднати прикордонні козацькі держави до своєї імперії.
Навіть за радянського режиму степ загалом, і Донбас зокрема, давав притулок безправним політично, особливо куркулям, у яких конфіскували майно і які рятувалися від колективізації та голоду, про що йтиметься в наступних розділах. Жах і привабливість Донбасу добре описав письменник Борис Антоненко-Давидович, який приїхав сюди 1929 р. Широкі відкриті простори Донбаського степу, поцятковані високими териконами, так відрізнялися від Донбасу його фантазій, що не викликали в ньому жодного почуття, жодної «історичної романтики», так тісно пов’язаної з Диким степом. Проте йому здалося, що тут зароджується якась нова історія, якась нова особлива романтика. Можливо, тут навіть поставала нова Україна[156]. Попри всі утиски радянської влади, Донбас утримував аспект свободи.
Частиною «дикості» степу були міжетнічні конфлікти. У степу перебувало стільки різних етнічних груп, що він став полем битви постійних міжнаціональних воєн. Навіть уже тоді, як Російська імперія завоювала південь і колонізувала його переважно слов’янським населенням, степ (і Донбас теж) усе ще зберігав багатоетнічний характер. Згідно з першим всезагальним переписом 1897 р., «етнічний» склад населення Донбасу (в Бахмутському, Слов’яно-сербському і Маріупольському повітах) був такий (у відсотках): українці — 52,4; росіяни — 28,7; греки — 6,4; німці — 4,3; євреї — 2,9; татари — 2,1; білоруси — 0,8; і поляки — 0,4[157].
Яким етнічно різним був Донбас, можна побачити на прикладі українського поета Володимира Сосюри (1898–1965), який народився в місті Дебальцеве на Донбасі. Серед своїх предків він мав щонайменше шість націй: серби, угорці, євреї, українці, французи і карачаї[158]. Донскі козаки, суміш росіян і українців, включали особливу групу неслов’ян: калмиків[159]. Так само серед запорозьких козаків було багато неслов’ян: євреїв, татар, поляків, турків. Микита Хрущов тепло згадує болгарських фермерів дореволюційного Донбасу, «які вели багато найкращих сільських господарств. Вони були прекрасними організаторами. Вони буквально затопили ринки високоякісними, дешевими продуктами»[160]. У Донбасі було багато німецьких фермерів, нащадків тих німців, які приїхали заселяти степ за правління Катерини II.
У Донбасі говорили багатьма мовами, проте основними були російська й українська. Донскі козаки розмовляли «козацькою мовою», російською з елементами української і татарської. У містах основною мовою була і є російська, як писав у дореволюційні роки про Луганськ меншовицький активіст Георгій Денік:
«Мене вразив той факт, що в самому Луганську я не почув ані слова по-українському. Коли я йшов у квартали, де жили робітники, а я робив це досить часто, ніхто не розмовляв українською. Зате коли я зустрічав неробітників, селян чи міщан, мені іноді було важко порозумітися з ними. Існував вражаючий контраст між містом та промисловим населенням загалом, і селянством»[161].
Деякі менш освічені мешканці Донбасу розмовляли (і певною мірою розмовляють і досі) російсько-українським суржиком, «українсько-російським діалектом»[162]. Часто люди в українсько-російських прикордонних реґіонах не ототожнювали себе ані з українцями, ані з росіянами, називаючи себе перевертні або перевертыши[163].
Однак міжетнічне співіснування майже неминуче означає міжетнічні конфлікти. У промисловому Донбасі татари, мусульмани часто були для слов’ян жертвами. Місцева влада переслідувала татар, що, як стверджувала вона, не є людьми[164]. 1902 р. на вугільній шахті Якобенка російські шахтарі, роздратовані чутками, що їхні низькі заробітки пояснюються напливом татарських робітників, вдерлися до їхніх бараків, побили і порізали їх[165].
Стосунки між росіянами і українцями були інколи напруженими. В сільській місцевості вони жили дуже схожим життям, проте села були або російськими, або українськими і майже не змішувалися одне з одним. Деякі особливості життя, як, наприклад, російський звичай будувати огорожі навколо будинків, українцям не подобався[166]. Здається, в містах і робітничих селищах стосунки були ще напруженішими. Росіяни і українці мали одні для одних образливі назви (хохлы [жмут волосся на поголеній голові козака] для українців, кацапи [звична образлива назва, що означає «цап»], грачі, кугути для росіян тощо)[167]. Російські шахтарі «постійно ворогували» з місцевими українцями, головним чином через жінок. Робітники крали речі у селян просто «щоб допекти ненависному хохлу»[168]. За словами колишнього більшовицького активіста, в Донбасі їхня ворожнеча «систематично виливалася в найдикіші форми різанини»[169]. В дореволюційному Луганську існувала постійна ворожнеча між його трьома районами — самим містом, де жили російські робітники, лівобережним селом Кам’яний Брід і правобережною Гусинівкою, де жили ремісники (багато з яких були євреями). Вони так ненавиділи одні одних, що було небезпечно перетинати кордон іншого району: вас могли примусити «плазувати по пилюці й по болоту», насміхалися б із вас, як тільки можна, і врешті б побили. Здається, місцеві українці в багатьох випадках брали гору: четверо-п’ятеро українців могли побити аж до двадцяти п’яти росіян; якщо українець у Луганську був вихідного дня в доброму гуморі, він ішов у район робітничого класу «бити кацапів». Він міг вдертися до церкви під час служби і почати бійку[170].
У найскладніші і найсерйозніші конфлікти були втягнені євреї. Згідно з одним повідомленням, «вся політика і робота влади були скеровані проти євреїв. Церква, школа і весь апарат поліції були пристосовані до цькування і гноблення цієї частини населення»[171]. В Донбасі, як і в інших реґіонах України і Польщі, періодично відбувалися погроми. Євреї мали право оселятися лише в межах смуги осілості, їхнє матеріальне і духовне життя підлягало низці офіційних обмежень. Дехто з них мав змогу навчатися в професійних школах, як-от гірничих інститутах, які забезпечували дедалі більшу кількість технічного та інженерного персоналу з євреїв[172]. Але більшість євреїв працювала в «традиційних» сферах, як-от «торгівля і реміснича діяльність, домінуючи в забезпеченні послугами поселень у Донбасі, які швидко зростали». Тут, як і скрізь у межах смуги осілості, вони були змушені конкурувати у своїх професіях із росіянами й українцями, які так само, як і євреї, приїхали сюди в пошуках нових можливостей. Небагато євреїв працювали фізично на шахтах і заводах. Таким чином, не лише їхня національність і релігія, а й зосередження їх у межах певних професій сприяли їхній ізоляції від робітничого населення Донбасу. Робітники дивилися на євреїв, власників крамниць і корчем, як на чужинців, які спільно з керівництвом шахт і заводів експлуатували їх. Проте для неєвреїв вони були не просто «експлуататорами», а «єврейськими експлуататорами». Наприклад, 1892 р., під час
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
