Читати книгу - "Шість головоломок для дона Ісидро Пароді"

зробилося неозорим — і потоки світла залили цілу рівнину. Здавалося, наче молоді бички одягнули на себе нові шкури…[93] Друга моя радість була суто психологічною. Просто біля столу, гостинно накритого до сніданку, падре Браун довів нам, що хрест та шпага — аж ніяк не вороги: користуючись владою та авторитетом, що їх забезпечував йому священичий сан, він влаштував прочухана полковникові Херрапо, назвав його (вкрай точно, як на мене) віслюком та брутальною тварюкою. І додав, що Херрапо нічого не боїться, тільки коли має справу з беззахисними людьми, а з відважними людьми воліє взагалі не зв’язуватися.

Тільки згодом я зрозумів сенс слів падре: коли дізнався, що минулої ночі щез Бабілоні; вочевидь, брутальний полковник підняв руку на нещасного поета.

— Хвилиночку, друже мій! — сказав Пароді. — Цей ваш дивний потяг, хіба він ніде не зупинявся?

— Дорогий мій Пароді, ви наче з Місяця впали! Всі знають, що Панамериканський експрес прямує з Болівії до Буенос-Айреса зовсім без зупинок. Однак, дозвольте, я продовжу. Того вечора спільна бесіда не вирізнялася розмаїттям тем. Усі розмови крутилися довкола зникнення Бабілоні. Хтось із пасажирів зауважив, що як би саксонські капіталісти не нахвалювали цілковиту безпеку подорожей залізницею, цей випадок доводить протилежне. Я не погодився: Бабілоні міг необережно повестися лише через те, що був неуважним, ця риса притаманна всім поетам, я й сам, скажімо, витаю десь у хмарах. Але всі наші гіпотези, які раз у раз звучали вдень, коли світ був наповнений кольорами та сонячним сяйвом, втратили будь-який сенс, як тільки сонце зробило останній пірует і зникло за обрієм. Щойно запав морок, всюди запанували сум і меланхолія. Час від часу ніч розривало страшне гухання невидимого пугача, що немовби наслідував бухикання хворого старигана. І в такі хвилини кожен із подорожніх пригадував щось своє — або ж відчував невимовний страх перед тужним, безпросвітним життям. Здавалося, ніби навіть колеса вистукували у такт: ба-бі-ло-ні-вби-то-ба-бі-ло-ні-вби-то-ба-бі-ло-ні-вби-то…

Після вечері Голядкін (напевно, щоби розвіяти сумний настрій, що заполонив цілий вагон) зробив велику помилку і запропонував мені зіграти з ним у покер — тет-а-тет. Він настільки перейнявся бажанням помірятися зі мною силами, що з абсолютно не властивою йому рішучістю відмовив баронесі та полковникові, які хотіли зіграти з нами вчотирьох. Тож вони просто спостерігали. Хто б сумнівався, сеньйор Голядкін отримав жорстоку науку. Член клубу «Salon Doré» не посоромив своєї репутації. Спочатку мені трохи не щастило в картах, але потім включилася моя родова пам’ять — і Голядкін програв усі свої гроші, тобто триста п’ятнадцять песо та сорок сентаво, що їх поліцейські дойди забрали в мене згодом, до того ж без жодних законних підстав. Я ніколи не забуду нашого з ним протистояння: плебей проти світського лева, скнара проти байдужого, єврей проти арійця. Дуже цінна картина для моєї уявної галереї. Але дивіться, що відбувається далі: Голядкін, який за всяку ціну жадає відігратися, виходить із салону. І тут же повертається зі своїм чемоданом зі штучної крокодилячої шкіри. Виймає один із футлярів, кладе на стіл та пропонує мені зіграти: триста програних песо проти діаманта. Я не зміг не дати йому останнього шансу. Отож я здаю карти, в мене на руках — покер тузів, ми відкриваємо карти — і діамант княгині Федорівни переходить до мене. Єврей залишає салон navré, інакше кажучи, вбитим. Такі хвилини не забуваються.

A tout seigneur, tout honneur[94]. Відтак баронеса Пуффендорф зааплодувала мені своїми ручками у шкіряних рукавичках; вона весь час із відвертою цікавістю спостерігала за грою свого чемпіона, і саме ці оплески стали кульмінацією сцени. Але як кажуть у «Salon Doré», я ніколи не зупинявся на півдорозі. Тому відразу ж прийняв рішення, покликав офіціанта і попросив ipso facto[95] принести карту вин. Недовго вагаючись, я подумав, що для такої нагоди найкраще підійде ігристе вино «Ель Гаїтеро», півпляшки. Ми з баронесою підняли келихи.

Світська людина завжди залишається світською людиною. Після таких подій будь-хто інший на моєму місці цілу ніч не склепив би очей. Натомість я втратив будь-яке бажання залишитися tête-à-tête з баронесою, мріючи лише про одне: якнайшвидше дістатися до свого купе. Позіхаючи, я насилу зміг проговорити слова вибачення; тоді відкланявся. Втома буквально валила мене з ніг. Я пригадую, як, позіхаючи, брів безконечним коридором потяга, як начхав на правила, що їх запровадили англосаксонські компанії, аби тільки обмежити свободу аргентинського пасажира; отже, врешті я завалився у перше-ліпше купе і, дбаючи про безпеку діаманта, зачинив двері на засув.

Зізнаюся вам, вельмишановний Пароді, хоч і без тіні сорому, що тієї ночі я спав одягненим. Я просто впав на постіль і заснув як убитий.

За всякі значні розумові зусилля доводиться платити якусь ціну. Цілу ніч мене переслідував жахливий кошмар. Крізь сон я чув саркастичний голос Голядкіна, який раз по раз повторював: «Я не скажу вам, де діамант!» Щойно прокинувшись, я тої ж миті застромив руку до внутрішньої кишені; футляр лежав там, а в ньому — незрівнянний скарб, non pareil[96].

Я з полегкістю зітхнув і відчинив вікно.

Світло. Свіжість. Божевільний вранішній щебет птахів. Туманний світанок — такі бувають тільки у перші дні січня. Ще сонний, ще ніби загорнутий в імлаву ясу білосніжний ранок.

Від ранкової поезії я моментально повернувся до прози життя: в мої двері постукали. Я відчинив. Переді мною стояв помічник комісара Грондони. Він запитав, що я роблю в цьому купе, а тоді, не дочекавшись відповіді, запропонував пройти за ним до мого власного купе. Я завжди і всюди орієнтувався, як жайвір. Вам це, можливо, видасться дуже дивним, однак моє купе виявилося відразу поряд. Там усе було перекинуто догори дриґом. Щоправда, Грондона не повірив у щирість мого здивування. Допіру пізніше я дізнався про те, про що ви вже, звичайно, прочитали у газетах. Сеньйора Голядкіна викинули з потяга. Охоронець, який супроводжував експрес, почув його крик і здійняв тривогу. Поліцейські сіли у поїзд у Сан-Мартіні. Мене звинувачували всі, навіть баронеса, причому я впевнений, що хто-хто, а вона це робила заради помсти. Проте мушу сказати, що у цій справі спостережливість мене не підвела: доки тривала вся ця поліцейська колотнеча, я зауважив, що полковник уночі зголив бороду.

2.

За тиждень Монтенегро з’явився у виправній тюрмі знову. Дорогою, залишившись на самоті у фургоні для арештантів, він придумав не менше ніж чотирнадцять комічних історій і згадав сім акровіршів Гарсіа Лорки, щоби просвітити цими знаннями свого нового підопічного — habitué[97]