Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

Солома теж було несвіжою – від неї тхнуло вологістю та легкою гниллю.

– Серед літа вони могли б вам, коники, і частіше міняти солому, або… застелити сіном, – сказала вона ніби до коней, але насправді Аліє просто необхідно було з кимось поговорити, бодай навіть із кіньми.

За зачиненими дверима було чути протяжні пісні козаків. «У них там, мабуть, і солома свіжа, і їжа пристойна», – зітхнула Аліє, поглядаючи на свій ледь надпитий кухоль кислого молока й кусень хліба, що принесла їй мовчазна похмура Фенька. – «Не кажучи вже про панну та Зборовського…»

Сяк-так скрутившись на соломі й накрившись своїм кожухом, Аліє зробила ще кілька ковтків молока, надкусила зачерствілу скоринку й примусила себе все це проковтнути.

«Ось лишень дістануся до Києва, тоді..». Але татарка ніколи не закінчувала цю думку, бо й сама не знала, що буде тоді. Київ уявлявся їй якимось дивовижним краєм, прихистком, що захистить її від несправедливості світу.

Приборкуючи свої думки та марення, Аліє скрутилася калачиком на соломі й спробувала заснути. Але сон під вигуки козаків і хитросплетіння власних мрій і страхів ніяк не приходив.

Натомість, чим голоснішими були вигуки козаків, тим неспокійніше робилося на душі в Аліє. Тепер у голову лізли розповіді Василя: про козака Дмитра, який утік на Січ після того, як до смерті забив свого сусіда просто в корчмі; про старого Івана Московита, який, коли вип’є, домагається всіх жінок без розбору; про Олексу Безрідного й Грицька Вибийноса, які не знали міри в пияцтві. Ці зірвиголови зараз гуляли за стіною, а поряд не було ні Василя, ні жодної живої душі, здатної захистити її. А про неї ж всі говорили як про «нечесну[6]», називали «татарською курвою», навіть коли були тверезі. А тепер із горілкою і без дядька Василя страшно уявити, що може трапитися. Почуваючись безмежно нещасною, Аліє лежала горілиць, примушуючи себе заплющити очі й перестати боятися.

Раптом у двері ледь чутно постукали.

Кров у жилах дівчини захолола, а серце на мить завмерло. Якщо підпилі козаки вирішили розважитися й згадали про втікачку з Татарії, за яку тепер нікому заступитися…

Двері скрипнули і одразу ж зачинилися. До стайні хтось увійшов. Одразу збагнула, що гість прийшов сам. Та й заходив дуже тихо, навшпиньках, ще й навіщось постукав у двері так ввічливо, ніби боявся порушити спокій дівчини. Злодій би не стукав.

Аліє, яка звикла до темряви, що ледь-ледь освічувалася місячним сяйвом через вузеньке віконце, розгледіла обриси середнього зросту чоловіка, убраного в короткий жупан і штани. Шапки на голові чоловік не мав, натомість довге волосся було зібрано на потилиці в хвіст. Аліє не бажала ризикувати. Рука її стискала рукоять кривого кинджала, а сама вона затаїлася й чекала.

– Дівчинко, ти тут? Ге-ей, дівчинко! – тихенько окликнув приємний молодий голос, який вона вже чула сьогодні на княжому дворі. – Мене звати Уласом. Я мандрівний дяк, учитель при синах Вишневецького.

Нарешті очі нічного відвідувача призвичаїлись до темряви, і серед обрисів коней, які тихенько пофиркували й топталися на місцях, він розгледів фігуру Аліє, яка щомиті, наче дика кішка, готова була кинутися з ножем на незваного гостя.

– Я прийшов тобі допомогти. Ти в небезпеці, – тихо, але завзято заговорив він, тоном людини, яка знає все на світі. – Ця ляшка, що приїхала з тобою… Як там її?

– Агнешка, – ледь чутно прошепотіла Аліє.

– Ага, вона. Так от, ця Агнешка Вишневецьким про тебе говорила. Такі небилиці розказувала, що навіть я зацікавився й спинився послухати.

– Що вона казала? – ледь не викрикнула Аліє, забувши всі перестороги.

– Тихіше. Ти сядь краще. І коней не лякай. От і я тут біля тебе сяду, – сказав він, умощуючись поруч. – Казала ця паняночка, що ти – дочка татарського бея. І що бей той, на ймення Халіль, прислав тебе розвідати, як тут на Вкраїні справи ведуться. Бо планує він набіг великий – Київ, як колись його славний предок Батий, підкорити хоче…

– Але я не… – почала Аліє, проте Улас її перебив на півслові.

– Завтра вранці тебе відведуть на допит, і хто знає, чим це закінчиться, бо тут із такими підлими татарами, як ти, довго не панькаються…

– Та я не… – знову почала було Аліє, але спинилася. – Я… Я не бажаю нікому зла! Я просто втікаю від кримчаків. Я колишня бранка, я… Я їду додому! – знову ледь не скрикнула Аліє, підхоплюючись із місця, але Улас ухопив її за руки й потягнув униз, знову саджаючи поряд із собою.

– Тихо будь! – шикнув на неї він. – Думаєш, якби я вірив цій вертихвістці, то прийшов би сюди? Я знаю, що це несправедливі звинувачення.

– І як ти можеш знати? – насторожилася Аліє, змірюючи його поглядом розкосих кошачих очей.

– А ти поглянь на себе в люстерко – ну яка із тебе розвідувачка? Ти налякана, аж тремтиш. До того ж… Я, ну зовсім випадково, підслухав розмову Агнешки зі своєю служницею, – повеселілим голосом сказав Улас. – Схоже, ти їй чимось дуже не догодила.

– Про що говорили ці підлі…? – очі Аліє загорілися гнівним вогнем, а рука ще сильніше стиснула кинджал.

– Та яка зараз різниця! Слухай, збирай пожитки й сідлай коня. Виїдеш за кілька годин, коли всі заснуть.

– А куди я поїду?

– Ну, ти ж кудись їхала?

– Я… їхала до Києва.

– Ні, до Києва тобі зараз не можна, – легенько потер кінчик свого вуха Улас. – Можеш ненароком натрапити на Агнешку – вона тобі точно не спустить цієї витівки.

– А до Цибулева далеко?

– Це той, що поблизу Умані? Та ні, півтора-два дні шляху, якщо верхи. Виїдеш через південні ворота та поїдеш на захід. Тобто… у протилежний бік від того, де сходитиме сонце.

– Я знаю, що таке захід, – образилась Аліє.

Улас гмикнув і посміхнувся:

– А з виду не скажеш!

Він майже нечутно вийшов, залишаючи Аліє в компанії коней і слабкого місячного світла.

– Пане Артемію, голубе сизокрилий, іди-но обідати! – поставивши руки в боки, солоденьким, але вимогливим голоском погукала червонощока служниця Гапочка. – Годі вже пустувати, так і борщ прохолоне!

Вона жалісно звела докупи густі брови й поманила пана рукою, відверто показуючи всій челяді своє особливе положення в його домі.

Але пан не поспішав. Він саме стояв на подвір'ї, заховавшись від сонця під розлогою яблунею, і спостерігав за незнайомою дівчиною, яка напувала коня в ставку.

Маєток пана Артемія Сестринського, немолодого вже вдівця,