Читати книгу - "Щоденник однієї зради, Еміліос Солому"

— Бач, і в ті часи жіноцтво не обходилося без кокетування... — додав Андоніс. — Безсмертне зло — жона, та необхідне![13] — Вичавив з себе солоний жарт з бридким смішком — хе, хе, хе — мов старий дідуган.

— На санторинських фресках жінки дуже граційні, — сказала Ангелікі. — У них були складні зачіски із вплетеними намистинами, вони носили кольє та фарбували вуста й щоки, ймовірно, використовуючи церузит.

— Справді на знайдених жіночих статуетках були виявлені сліди барв на бровах і губах, — продовжив Дукареліс, помітивши краєм ока, що Антигона знову дивиться на нього тим загадковим поглядом. Поряд з нею завжди опинявся Кефей у своєму вічному амплуа супутника. Дукареліс непомітно зиркав на нього, через цікавість затримував на ньому погляд довше, ніж на інших. Він носив одяг чорного кольору, високі військові черевики та довге волосся. Неговіркий, собі на умі. Класичний приклад юнака, який відкрив для себе світ протестів і анархізму й поринув у нього з усією пристрасністю неофіта. Але він добре пам’ятає, коли з Антигоною вони прийшли до його офісу проситися в команду й він посадив їх та опитав, на хлопцеві був досить старомодний піджак і сорочка з комірцем, який личив би його батькові.

— Складається таке враження, що кікладці мали якусь манію до різних кольорів. Кістяні трубки, які часто траплялися археологам, містили в собі залишки барв, наприклад, лазурит і кіновар, — підключився до розмови Павлос, висловлюючиь твердо, але безбарвно; тулуб нахилений трохи праворуч для виказання шанобливого ставлення. Усім своїм виглядом він наче хотів показати, що повністю поділяє слова Дукареліса, а також був переконаний, що серйозність є основою його власного археологічного авторитету.

— Справді, так! — погодився Дукареліс.

«А яким насправді було становище жінок в кікладському суспільстві? — несподівано спитала Антигона. Тонкі смуги від язиків полум’я танцуючи освітлювали її обличчя. Дуже гарна, Дукареліс не міг не погодитися.

— Чому ти про це питаєш? Черговий напад твоєї феміністичної істерії? — спробував пожартувати Кефей, та на нього ніхто не звернув увагу. Усі чекали, що відповість Дукареліс. Вага його наукового авторитету мала розставити крапки над усіма доісторичними загадками, які лоскотали їхню уяву.

— Якщо брати за зразок статуетки, які здебільшого скеровують увагу на акцентовані жіночі форми, трикутник лона, статеву щілину, груди, іноді — на останню фазу вагітності або пологи, можна зрозуміти, наскільки важливе місце посідала жінка для кікладців, чи то проста смертна, чи божество, наприклад, Велика Богиня.

— Так, ці кікладці були нічогенько просунуті! Завжди підкреслювали жіночу сексуальність, — утрутився Андоніс. — Хе-хе-хе... Яка прекрасна епоха!

Але Антигона не жартувала, вона суворо глянула на нього й він замовк. Потім вона знову спрямувала запитальний, пане професоре?, погляд на Дукареліса.

— Тож через природну властивість давати нове життя жінка посідала високе суспільне місце. Для доісторичних людей це була найбільша загадка життя. В усьому іншому вони займалися звичними буденними справами: доглядали дітей, поралися вдома, ткали, місили тісто, розписували керамічні горщики, плели кошики. Іншими словами, робили все те, що робить і сучасна жінка... — Цього разу він прямо подивився Антигоні в очі, чого зазвичай майже ніколи не робив.

— Отакої... — пхикнула та, осудливо хитаючи головою. — Усе це — гіпотетичні здогадки, а не доведені факти. Археології потрібні саме вони!

Макіс штрикнув її ліктем. Нечувано ставити під сумнів слова самого професора! Дукареліс знову побачив загадкову тінь усмішки на її вустах. Вона насміхалася з нього? Замовк. Згадав Солонове: «Мовчання жону красить». Так, точно насміхалася.

Антигона знову роздивлялася сузір’я над головою. Вона простягнула руку в напрямку сузіря Орла й точно показала його найяскравішу зірку — Альтаїр. Потім перемістила руку в напрямку Скорпіона, який розлігся на фоні Чумацького Шляху.

— Він своїм смертоносним жалом убив Оріона, тому той і досі його боїться там, угорі. Ніколи їх не зустрінеш разом на небі. Коли встає один, лягає спати другий.

Раптом усі замовкли. Мовчанка запала наче туман. Лише Павлос і Ангелікі про щось шушукалися скраю їхньої учти. Інші мовчки намагалися знайти відповідь на питання — що відбувається? Для того, щоб уява розгулялася, багато не треба.

Дукареліс піднявся, набив люльку ароматизованим тютюном і закурив. Його обличчя закрила тінь. Тютюн, спалахуючи, освітлював його на мить, і воно знову тонуло в пітьмі. Босоніж, закатавши штани до литок він пішов по піску аж до кінця узбережжя. Він розхвилювався. За інших обставин, звісно, він поставив би вискочку на місце. Але, з якогось дива, йому відібрало мову. Він притулився спиною до скелі й завмер, закинувши голову, розглядаючи зірки з допитливістю, яку до таємниць Всесвіту відчуває зрілість. Скільки він не намагався побачити смертоносне жало Скорпіона, у нього нічого не виходило. Одна за одною пінява хвиля накочувалася на берег, досягаючи його босих ніг. Він здригнувся, коли відчув, як водорощі й пісок обплітають його пальці. Потім відчув, що хтось наближається. Якась тінь рухалася в його бік.

— Хто там?

— Я... — голос насилу виборсувався з горла жінки.

Вона зупинилася за два кроки до нього, вагаючись, чи підходити. Дукареліс у темряві намагався розгледіти вираз її очей, що зрозуміти наміри, але куди там! Вона прийшла вибачитися? Щось на мене найшло тієї миті, не стрималася. Та він нічого не бачив. Проте йому здавалося, що він відчуває, як вона дихає. Мовчанка, що їх розділяла, тривала ніби цілу вічність. А потім його природна нерішучість, вагання відступили. Вона не противилася. Навпаки чекала цього. Вони доторкнулися одне до одного, його пальці пробігли по її тонкій шкірі, вона здригнулася, тіло напружилося, стало твердим, їхні вуста злилися, спершу — несміливо, а потім все більш пристрасно та нестримно. Антигона вкусила боляче його за губу, Дукареліс зойкнув, але шум хвиль гасив будь-який звук. Він відчув солоний присмак крові в роті. Вона ще мить лишалась у його обіймах, а потім першою рушила до багаття, яке горіло посеред узбережжя. Перш ніж піти, вона прошепотіла йому на вухо: «Я сказала їм, що йду шукати тебе й просити вибачення». Вибачення так і не прозвучало.

Дукареліс знов розкурив люльку й утупився в непроглядну темряву перед собою. Він думав про те, що кожен, від першого до останнього, на цьому узбережжі є різновидами уламків певної космогонії, оскільки у своїх тілах несуть залишки того, що утворилося в перші миті по Великому Вибуху, кварки. І ці найменші частинки