Читати книгу - "Присягнись, що моя, Поліна Ендрі"

- Я все відшкодую, будь ласка! - благаю їх, а сама тремчу від жаху, ніби там за дверима зараз знаходиться моя дочка і рахунок йде на секунди.

- Ти встань ось тут, а я поки що спробую їх на міцність, - каже один із них. - Відійди, - звертається до мене, відсуваючи мене рукою убік, а другий робить так, як каже перший.

Чоловіки по черзі навалюються плечима на двері, а потім пробують разом із двох сторін. За кілька спроб їм вдається. Вони вибивають двері.

Я одразу вдираюся в кімнату і стряхуюсь від жаху. Хлопець, побачивши, що справа погана, одразу робить ноги. Але я і не намагаюся його наздогнати. Підбігаю до дівчинки і підхоплюю її вчасно, коли вона мало не звалюється з м'якого крісла на підлогу.

Напівроздягнена і важко дихає. Розуміє погано, але у свідомості. Таке відчуття, що вона не відчуває свого тіла. На щоках я бачу засохлі доріжки сліз. Беру її курточку, накидаю зверху і тримаю її за плечі, допомагаючи підвестися.

- Дякую вам велике, - звертаюся до чоловіків і намагаюся поставити її на ноги. – Далі ми самі. Нумо, вставай.

- Тато...

Дівча невиразно бурмоче, ледве пересуваючи язиком.

- Твій тато вже тут, він скоро прийде за тобою, - прибираю прилипле від поту волосся з її обличчя і для безпеки притискаю міцніше до себе. Навколо вже збирається галас. Прибігла охорона і слідом перелякана дівчина в білій сорочці з бейджиком на лівій частині грудей. Чоловіки беруть все на себе, коротко інформують про те, що сталося. Я не можу затримуватися з дівчинкою під боком, що ледве стоїть на ногах.

Сама веду її до вбиральні. Заходжу в першу-ліпшу, не дивлюся, що вона чоловіча. Підводжу до умивальника і злегка нахиляю, включаю кран і хльощу їй в обличчя крижаною водою. Так, жорстко. Але ефективно. Дівча відразу струшується і приходить до тями. Я вмиваю її і прибираю змокле волосся, приводячи до свідомості. Здається, це працює.

Тим часом чоловіки проходять повз нас, хтось у вбиральню, хтось із неї. Звертають на нас погляди і навіть якось коментують, але справа не в цьому. Я відчуваю, що щось змінилося. Піднімаю погляд.

На порозі Блейк. Очі його чорні, до смерті стривожені, груди важко дихають, волосся скуйовджене, погляд як у божевільного.

Сара повільно приходить до тями. Піднімає мляво голову і дивиться. Незграбно виривається з моїх рук, коли бачить батька та біжить до нього.

- Тату, таточку!

Обіймає його міцно, втикається в груди і схлипує, жалібно плачучи.

- Клянуся тобі, я не знала... Я думала, він просто потанцювати хоче... Мені стало погано, а потім він затяг мене в ту кімнату і почав роздягати... - мало не заїкаючись, виправдовується, відривається від його грудей, тильною стороною витираючи сльози. - Вона врятувала мене, тату, - каже писклявим від емоцій голосом.

Моїм тілом ніби проходить струм. Блейк піднімає на мене важкий погляд і я бачу, як впиваються його пальці в плечі дочки. Я вперше не знаю, куди мені подітися від цього погляду. Відчуваю себе якоюсь піддослідною під ним. Він дивиться довго, ніби по-іншому, але погляд його, як і раніше, залишається похмурим.

Голос Сари немов виринає з-під води:

- Ти сильно будеш сварити мене?

Блейк відриває від мене погляд.

– Буду. Але не зараз. Головне, що з тобою все добре, - гладячи її по мокрому волоссю, він важко видихає. - Саро, як же так? Де твоя подружка?

- Белла в основному залі, танцює, - вже жвавіше відповідає дівчисько. - Треба забрати її теж, та.

Я ігнорую вібрацію телефону, яка вже втретє поспіль звучить у моїй сумці. Раптом роблю те, що сама не встигаю осмислити.

- Ві йдіть на вулицю, а я піду скажу їй, щоб не затримувалася.

Кидаю в урну використані паперові рушники, підхоплюю на плече сумочку і впевнено стукаю підборами до виходу. Мені здається, це правильне рішення. Проходжу повз них, намагаючись не дивитись, хоч і бачу, що сам він не відриває очей.

- Елайно, - тихо кличе мене.

Я обертаюсь.

- Дякую, - голос Блейка низький і тихий. Погляд магнетичний. У ньому розплавлене вугілля, але я бачу там нічим незаплямовану подяку. А ще потрясіння. Наче він не чекав від мене такого. Я бачу, як плавно перекочується його кадик під шкірою. Він підтискає губи.

Я тільки посміхаюся і, так нічого не сказавши, йду в хол, розсіюючись у натовпі. Намагаюся відшукати другу дівчинку, але ніде не можу знайти її. Пробираюся крізь спітнілі тіла, рухаючись урозріз танцполу. Це виявляється не так просто. Нарешті знаходжу її, скраєчку, вона спокійно танцює повільний танець з хлопцем і, швидше за все, навіть ні про що не підозрює. Я наближаюся ззаду, перед цим натрапивши на кілька незадоволених осіб на своєму шляху.

- Белло, - опускаю руку на її плече, намагаючись не налякати. Пара різко припиняє танець і дівчисько обертається до мене, розширивши очі. - Батько Сари приїхав за вами. І тобі краще поспішити. Вони чекають на тебе в машині.

- А... ви хто?

Дивиться на мене на всі очі. Хоч і розгублена, але намагається не показати. Це зрозуміло.

Я посміхаюся, скоріше вимучено, ніж весело.

- Знайома, - тільки й відповідаю. Чия саме і наскільки близько, це, мабуть, залишимо за кадром.

Вдруге повторювати мені не треба. Белла кидає вибачливий погляд на свого парубка і той неохоче киває.

- Я проводжу, - захисно каже хлопець, суплячи брови.

Дівча відпускає його руку, кидає на мене погляд, але так і не знайшовши що сказати незнайомій тітці, обертається і йде. Хлопець вірним кроком іде слідом за нею.

Я дивлюся їй услід, розуміючи, що усмішка так і не розтанула на губах. Цей хлопець явно кращий і точно нормальний. Он як ув'язався за нею і ж справді захистить у разі чого.

Видихаю мрійливо і розвертаюся, щоб наступної миті уткнутися обличчям у чиїсь груди. Тверді та обтягнуті білою сорочкою. Мені в ніс ударяє дивно знайомий запах. Злякано відхиляюся назад і падаю в шок. Переді мною ніби нізвідки виріс чоловік. Його обличчя викривлене гримасою, а губи наповнюються м'ясоїдною усмішкою.