Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— Ба ні, Генрі, я чув, як вона стверджувала, що порівняно з тобою жоден з її знайомих не вартий навіть і того, щоб бути з ними ґречними.

— Це Анна так казала?

— Авжеж, у своєму листі десь так місяців зо два тому.

— Гаразд, хай там як, але Ендрю вирішив, що за тією турботою та увагою, яку я їй приділяв, криються хтиві наміри, і одного дня він пригрозив мені, що коли до ранку я не заберуся геть, він пристрелить мене, як собаку, а Анну відшмагає на додачу. За себе я не потерпав, але не міг допустити, щоб їй було завдано кривди, тож хоч як краялося моє серце, що доводиться їхати, я негайно ж вирушив у путь.

Ебенезер сидів приголомшений цим відкриттям.

— Як вона плакала того ранку! І не вона, ні отець ні словом не обмовилися мені про це!

— Тож і ти про це ні пари з вуст! — попередив Берлінґейм, — бо ж це могло б засоромити Анну, гаразд? І знову б викликало гнів Ендрю, а в справах сімейних немає строку давності. Тож і гадки не май спробувати переконати його в протилежному, він впевнений у цьому.

— Гадаю, що так, — нерішуче сказав Ебенезер. — Отже, відтоді Анна листується з тобою?

— Не так вже й часто, як мені б того хотілось. Бігме, як мені кортіло почути бодай якусь звістку про вас! Я винайняв помешкання на Темз-стріт, між ринком Біллінґзґейт і будівлею митниці — це зовсім не схоже на наш флігель, ось побачиш! — та почав, де тільки міг, пропонувати свої послуги вчителя. Два роки я не міг налагодити зв'язок з Анною, щоб твій батько про це не прознав, але декілька місяців тому мені пощастило отримати місце вчителя французької мови у міс Бромлі з Пламтрі-стріт, яка пам'ятала тебе й Анну по ваших дитячих іграх, перш ніж ви перебралися до Сент-Джайлза. Завдяки їй мені вдалося переказати Анні, де я мешкаю, і хоча я й не наважуюся писати їй, вона таки знайшла нагоду надіслати мені декілька листів. Ось таким чином я й довідався про стан твоїх справ і радо пристав на її пропозицію поїхати та забрати тебе з Кембриджа. Вона славна дівчина, Ебене!

— Я так хочу побачити її знову! — сказав Ебенезер.

— І я хочу, — сказав Берлінґейм, — адже я її шаную так само високо, як і тебе, і вже сливе три роки як я її не бачив.

— Гадаєш, вона могла б приїхати провідати нас у Лондоні?

— Ні, боюся, про це і мови бути не може. Ендрю нізащо на це не погодиться.

— Але я, певно ж, не можу назавжди відмовитися від можливості бачити її знову? А як щодо тебе, Генрі?

— Не в моїх звичках зазирати так далеко наперед, — сказав Берлінґейм. — Давай ліпше поміркуємо, чим би тебе зайняти в Лондоні. Ти не повинен сидіти без діла, бо інакше знову захирієш від нудьги й заклякнеш.

— На жаль, — сказав Ебенезер, — я не маю жодної мети на віддалі, задля досягнення якої було б варто докладати зусилля.

— Тоді бери приклад з мене, — порадив Берлінґейм, — і постав собі за довготермінову мету успіх у досягненні короткотермінових цілей.

— Та мені й короткотермінової мети бракує.

— Гай-гай, це ненадовго, зачекай-но лишень, доки твій живіт не почне бурчати, вимагаючи обіду, а грошей у тебе буде катма.

— Нещасливий день! — засміявся Ебенезер. — Я ж не опанував жодної професії і не навчений жодного ремесла. Я навіть не здатний заграти на гітарі «Лийтеся, сльози».

— Тоді ясно як божий день, що ти будеш вчителювати, як і я.

— Достоту, це буде сліпий веде сліпого.

— Авжеж, — усміхнувся Берлінґейм. — Хто ж краще розуміє, що то за лихо сліпота, аніж той, хто позбавлений очей?

— Але чого вчити? Я знаю дещо про багато речей, але жодної речі не знаю досконало.

— Далебі, тоді перед тобою простяглося велике поле, пасися там, де душа забажає.

— Учити того, чого я й сам не знаю? — вигукнув Ебенезер.

— І вимагати за це значно більшу платню, — відповів Берлінґейм, — бо ж то невеликий клопіт навчати того, що знаєш, а от вчити того, чого сам не знаєш, вимагає певних зусиль. Обирай будь-який предмет, який хотів би опанувати, й проголошуй, що ти в цьому професор.

Ебенезер похитав головою.

— Це неможливо. Мене цікавить у цьому світі геть усе, але я ніколи не міг обрати щось одне.

— Гаразд, тоді я проголошую тебе Професором Світоустрою, і під цим званням ми і будемо привертати увагу до тебе та пропонувати твої послуги. І чого б не зажадали вивчати твої студенти, ти будеш їх цього навчати.

— Ти жартуєш, Генрі!

— Якщо це й жарт, — відповів Берлінґейм, — то дуже вдалий. Присягаю, що саме цим упродовж останніх трьох років я і наповнював своє черево. Їй же бо, і чого я тільки не навчав! Найкраще в цьому те, що ти завжди будеш когось чогось навчати — байдуже, кого і чого. Це не так уже й складно.

Не має значення, якої думки був Ебенезер щодо цієї пропозиції, адже достатньо коштів, щоб відмовитись від неї, у нього не було. Прибувши до Лондона, він в'їхав до помешкання Берлінґейма біля річки, де й оселився з ним на рівних правах. За кілька днів Берлінґейм привів йому першого клієнта — телепня — сина кравця з Кратчед Фраярс, але, на щастя, найскладнішим з усього того, що він хотів опанувати, виявилась грамота — отак наступні кілька місяців Ебенезер заробляв собі на прожиток ремеслом учителя. Він працював шість чи сім годин на добу в себе вдома або ж ішов до своїх учнів, більшість свого часу поза тим несамовито займаючись, готуючись до уроків, які мав давати наступного