Читати книгу - "Нотатки відлюдника, Артур Сіренко"

Сусід моєї бабусі – «дядя Коля» - на перше травня мав звичку вивішувати на паркан шкіру білого ведмедя – так би мовити, провітрити від молі. Він був на заробітках на Шпіцбергені – у ті роки заробітки за кордоном, та ще й в капкраїні – явище рідкісне. Казали, що привіз він звідти купу грошей та шкіру білого ведмедя. Купу, не купу, але гроші він пропив, а шкіра білого ведмедя лишилася. Після вивішування шкіру на паркан «дядя Коля» виходив з табуреткою і сідав біля шкіри. Мимо йшли знайомі і питали: «Колян! А що в тебе на паркані висить?» «Як що? Та це ж шкіра білого ведмедя!» «А звідки вона в тебе?» «Е-е-е-е… Це була довга історія…» Знайомі з розумінням кивали головою і діставали «з широких штанин» пляшку горілки і гранчаки. Тут же під булькання починалася розповідь, що кожного року доповнювався все новими неймовірними деталями, як то Микола ведмедя застрелив. Ведмідь, як то і мало бути в героїчній історії вдерся в селище, зніс дахи всіх будинків, зжер річний запас консервів, розтрощив вертоліт, заліз на криголам і до смерті налякав капітана, що потім втратив з переляку здоровий глузд, і тільки нинішній хоробрий власник шкіри не злякався,  а всадив у ведмедя двадцять п’ять срібних куль з карабіна, але з кожним пострілом ведмідь тільки ставав лютішим, і коли набої закінчились наш герой добив його чи то льодорубом чи то ломом. Всі, звичайно, розуміли. що це марення, але під горілку розповідь дуже навіть непогано сприймалася, наприкінці розповіді всі вже були «хороші» - свято вдалося. 

Не так далеко жила «тьотя Клава» - вона на перше травня виносила с сад крісло, цілий день сиділа самотньо і дивилася сумними очима на квіти і дерева. Жила вона на самоті і виглядала старшою за свої роки. Про її чоловіка я нічого не знаю. Було в неї два сини. Старший, коли йому було біля 16 років, якраз перед першим травня прийшов зі школи, коли нікого не було вдома, змайстрував зашморг, став на табуретку і повісився на груші біля хати. Чому він це зробив – так і лишилося загадкою. Останньої записки він не лишив. Це створило грунт для чисельних пліток. Мало не кожен, хто йшов мимо цієї хати, якщо йшов не один, починав розмову: «А тут Степанівна живе, в якої син повісився!» «А чому?» І тут починалися гіпотези… Про це ж мало не щоденно розмовляли пенсіонерки, що сідали на лавочку навпроти хати «тьоті Клави»:

- Сама Степанівна і винна: загризла вона його – мовляв, і вчишся погано, і по господарці не допомагаєш, ось він і повісився!      
- Ні він із-за дівчини! То все та любов проклята!
- А кажуть, що він пігулки якісь ковтав, і після цього йому чорти ввижалися, ось він і повісився!

Вулиця були тиха, особливо весняними вечорами, про що говорили на вулиці, було чути в саду, а іноді і в хаті. Що було на душі у цієї жінки, коли вона чула ці розмови – я не знаю. Я не Данте, я не ходив до пекла, до самих його глибин, тим паче не заходив у пекло людської душі…

Інший її син – Славко – я його добре пам’ятаю – був таким тихим мрійником, спокійним, добрим і задумливим. Інші хлопці селища постійно влаштовували бійки, хуліганили, стріляли з рогаток птахів, а він ні, жив у своєму світі мрій, дивився на світ своїми світлими очима і дивувався. Я не уявляю, наприклад, як він міг би когось образити. Закінчивши школу, він здав на права і влаштувався працювати водієм. Але зв’язався з поганою компанією – там були азартні ігри, горілка, наркота. Навряд чи він брав учать у тих розвагах, але до тих хлопців заходив, і якось та компанія саме 1 травня вбила дівчину – чи то в карти так програли чи то просто ради розваги. Славко там був, йому як «співучаснику» дали 10 років і посадили. Через рік прийшов матері лист – зарізали, мовляв, вашого сина у тюрмі… Звичайно, що розмов в селищі додалося. І то під вікнами. Кажуть, що в домі повішеного не розмовляють про мотузку – так тож в домі, так то ж про мотузку… 

Я ніколи не забуду сумні очі тої жінки, коли вона виходила в сад 1 травня і споглядала самотньо квіти і дерева.

Ще біля одного дому дітям гуляти забороняли. Там жив «дядя Жора». Він пив, як і багато хто на шахті і пив страшно. Переважно, напившись, ставав тихим і засинав, але першого травня після «святкування» і добрячого чаркування він ставав буйним – хапав сокиру і бігав за жінкою з криком: «Заб’ю тебе! Ти [погана і розпусна жінка>! Зарубаю!» Вона, звісно, в крик: «Рятуйте!» і тікати. Але сусіди вважали за краще не втручатися – сімейна сварка як-не-як. Най самі розбираються. Закінчилось це погано. Якось першого травня він таки зарубав і жінку і дітей. Коли його «брали», він не чинив опору і на запитанні міліціонерів: «Ти навіщо жінку і дітей зарубав?» Тільки з сумом буркотів: «Не пам’ятаю… На п’яну голову було…»                  

Не далеко від них жив «дядя Краб» - він же «дядя Моль» - яке його було справжнє ім’я і чому його так називали я не знаю. Він був доволі смішної зовнішності, мав дружину, любив випити, роботу кинув і на міцні напої грошей, звісно, не було. Вранці 1 травня він йшов, як то кажуть «на промисел» - ходив по селищу – а раптом хтось пригостить – налиє келішок. Але ніхто не наливав. Він повертався додому, а там, як це часто бувало, зайшов до його дружини коханець – «дядя Толік». Картина, що спостерігав «дядя Краб», зайшовши у свою хату, була глибоко розпусна та аморальна. Він, звісно, голосно обурився: «Та як же так можна, при живому то чоловіку…» - гукав він у порожні і злі небеса. На це «дядя Толік» йому відповів: «Слухай, відчепись! Йди звідси!» І давав йому десять рублів. «Дядя Краб» радісно їх брав і біг до магазину або в «шалман» і вертався додому через кілька годин вже радісний і веселий хиткими кроками. Але картину вдома він спостерігав ту саму. Він знову обурювався: «Ну, скільки можна, совість би мали… Йому знову давали десять рублів, і він знову поспішав до «шалману», а потім засинав десь під парканом.